Юрій Гаврилюк добре відомий у польському і українському, середовищі як історик, культурний діяч, видавець, фотограф і письменник. Численні історичні розвідки автора торкаються проблем рідної йому батьківщини – Північного Підляшшя.
Результатом поціновування літературного таланту Юрія Гаврилюка стало його прийняття до Національної спілки письменників України. Він є багаторічним головним редактором самобутнього журналу «Над Бугом і Нарвою», який є ровесником української незалежності, вже 20 років висвітлює злободенні проблеми культурного і суспільного життя українців Північного і Південного Підляшшя, а також Холмщини та Берестейщини. Сьогодні Юрій Гаврилюк – гість «Волинського Монітора».
«Як би ми глибоко не «вкопувалися» у минуле, і так муситимемо жити в майбутньому»
– Пане Юрію, Ви вже давно укріплюєте фундамент українськості на підляських землях, оскільки є одним із ініціаторів відродження українського життя на Підляшші, а також одним із найважливіших діячів Союзу українців Підляшшя. Розкажіть про цю oрганізацію і свою в ній активність.
– Союз українців Підляшшя (СУП), членом якого я є, з’явився майже двадцять років тому – навесні 1992 року. У середині 90-х років я певний час був секретарем Головного управління об’єднання, нині є звичайним членом, входячи до ради Союзу, оскільки є головним редактором журналу «Над Бугом і Нарвою». СУП – це організація, яка з’явилася на базі кіл Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), переформатованого у 1990 році у Об’єднання українців у Польщі. УСКТ аж до 1989 року, отже, до падіння у Польщі «народної влади», була єдиною толерованою українською організацією, що була створена під контролем властей на хвилі політичної відлиги у середині 50-х років. На території над Бугом і Нарвою з’явилося одне його об’єднання – у містечку Кліщелі, яке після придушення близько 1970 року адміністративними методами (у Білостоцькому воєводстві мали бути лише білоруси), відродилося у середині 80-х років. У цей же час була більш вільна політична атмосфера, що принесла свого роду національне пробудження, оскільки раніше українська свідомість була майже непомітною, схована за фасадом офіційної політики, яка розділяла українськомовних і білоруськомовних жителів Білостоцького воєводства згідно правила «католик = поляк, православний = білорус».
– Відомо, що трагічна переселенська акція «Вісла» мало торкнулася українців Підляшшя, оскільки більшість із них визнали себе білорусами, а білорусів не депортували. Як нині живеться тим українцям, котрі перебувають на Підляшші? Чи існує загроза асиміляції молодого покоління?
– Говорячи «визнали себе за білорусів» є, як на мене, перебільшенням. Зрештою, це надмірне твердження по відношенню до етнічного українського населення поблизу Більська або Гайнівки, як і до етнічних білоруських мешканців навколо Білостоку чи Сокілки. Однак відсутність національної свідомості серед українськомовних мешканців Північного Підляшшя, звичайно, була таким плюсом, що відносно них не вживалася сила під час т.зв. репатріації до СРСР у 1944-1946 роках, як і в 1947 році ця територія не була охоплена акцією «Вісла». З іншого боку, відсутність національної свідомості широко відкрила двері асиміляції молоді, що переїжджала з українських сіл до міста, де домінувала польська культура, зрештою, аналогічно до того, як діялося з українською молоддю, що потрапляла до русифікованих міст на сході чи півдні України, і навіть до Києва. Зрештою, нині у селі діти також привчаються користуватися польською мовою практично від колиски. Це вже не є загрозою, але доконаним фактом, оскільки молодь, яка користується рідною мовою і має якусь сформовану національну свідомість – українську чи білоруську – є нині маргінесом.
– За спеціальністю Ви історик і багато праць присвятили розгляду польсько-українських проблем. На Вашу думку, нині ще залишилися конфлікти між нашими народами, які необхідно вирішувати чи ліпше усе розпочати із чистого аркуша?
– На мою думку, справжніх конфліктів уже немає, оскільки їх причиною у першій половині ХХ століття була невирішена проблема кордону. Проте залишився спадок із того періоду, оскільки прагнучі до відбудови своєї державності політичні еліти обох народів не змогли знайти вихід із ситуації, коли Польща і Україна стали між XIV і початком XX століття свого роду сіамськими сестрами, що зрослися землями давньої Галицько-Волинської Русі, які й поляки вважали своїми. Цю проблему у 1944 році вирішив Сталін, за погодженням із західними альянтами, отже, нині це проблема сентиментів і травм поляків, котрі проживали у Галичині і на Волині, а в 1944-1946 роках були виселені до Польщі. І, на жаль, також проблема того, що надалі у Польщі є середовища, які на цих речах пробують будувати свою позицію. Натомість, ні Польща, ні Україна не пред’являють претензій бути «старшим братом» відносно сусіда, отже, логіка, як і біг подій показують, що обидва народи і держави можуть порозумітися і співпрацювати.
Відносно морального розрахунку із минулим, то воно вимагає трактування цілої українсько-польської історії 1340-1940 років як спільного нещастя, яке пережили обидва народи. Фактично вони опинилися у пастці, з якої не вміли виборсатися безконфліктним способом, а нині також не вміють, за винятками, підійти до справ без емоцій. Говорячи по-філософськи: про справи минулого повинні говорити не українці і поляки, а люди, котрі є українцями і поляками, котрі вміли б поглянути на драматичні і радикальні події 1918-1947 років з людської, а не національної точки зору. Любов до Батьківщини або власного народу не може звільняти від обов’язку дотримання наказу любити ближнього.
На жаль, коли читаю багато публікацій, я, звичайно, переважно маю контакт із польськими, маю відчуття, неначебто, війна триває надалі, бо навіть історики часто вдаються до ролі «прес-секретарів» сил, що раніше брали участь у національних конфліктах. Це дратує, але тим більше треба співпрацювати цим середовищам, які прагнуть до взаємного зближення. Як би ми глибоко не «вкопувалися» у минуле, і так муситимемо жити в майбутньому, а воно несе абсолютно інші виклики.
– Пане Юрію, Ви вже десять років є редактором українського журналу, що виходить у Більську-Підляському «Над Бугом і Нарвою». Хто нині є Вашими читачами?
– Це точно особи, котрі зацікавлені справами власного національного майбутнього, фундаментом якого є пізнання власного минулого (до речі, потреба його пізнання колись схилила мене вивчати історію в Яґеллонському університеті). Отже, намагаємося публікувати матеріали, які стосуються найширшого спектру проблем, пов’язаних із «підляським варіантом» української історії, культури, показуємо актуальні події, організовані Союзом українців Підляшшя. Це як культурні заходи, так і навчання української мови у місцевих школах. Наскільки це все має вплив на формування свідомості, особливо молодого покоління, яке часто власними батьками відривається від фундаменту української традиції, важко оцінити, певний показник щодо формування національних основ у нашому регіоні вкаже перепис, що був проведений протягом квітня-червня нинішнього року. Перепис у 2002 році вказав, що тут є 1,4 тисячі осіб, що декларують українську національність – це із понад 100 тисяч осіб, котрі мають незаперечне українське етнічне коріння.
«Сім’ї, де виключно дотримуються правила розмовляти «по-своєму» є острівцями»
– Окрім громадської та науково-популярної діяльності Ви є добре знаним письменником. Чи легко творити україномовну літературу у польськомовному середовищі?
– Чи справді знаним, то річ дискусійна, оскільки насправді ця творчість для приємності. Раніше, коли вникав у справи української культури, історії, коли будував власну національну свідомість, написання поезій було способом повідомити про свої емоції та роздуми на цю тему. Пізніше у віршотворенні сконцентрувався на справах, які більше стосуються «консистенції душі», ніж національних почуттів. Нині ж, коли щось пишу у літературній формі, то воно має форму «записок при нагоді», в яких є трохи поезії, трохи філософії, а якщо хтось має охоту, то нехай читає. Із читачами є по-різному, оскільки потенційно найбільше їх в Україні, однак обмаль часу, щоб результативно до них «пробиватися». Донині жодна моя книжкова публікація (як літературна, так і історична) не виходила у Луцьку чи Києві.
– У 80-і роки минулого століття у письменницьке україномовне середовище Польщі гармонійно увійшла ціла група молодих поетів, прозаїків, драматургів, серед котрих Ви, Ваша дружина Євгенія Жабинська, Тадей Карабович, Іван Киризюк, Юрій Трачук, Ірина Боровик та багато інших. Відтоді нових імен практично не з’явилося, що свідчить про безперспективність україномовної літератури, що творитиметься, скажімо, через кілька десятків років у Польщі?
– Важко щось точно сказати, але симптоми є реально невтішними. Думаю, що проблема полягає у тому, що покоління, якому нині близько 45-60 років і до якого належать усі вищевказані особи, було останнім, яке виховувалося у сільському чи містечковому середовищі, де українська мова, звичайно, у її говірковій версії була повсюдною. Нині переважна більшість потенційних поетів виростає у середовищі типово міському, польськомовному, і сім’ї, де виключно дотримуються правила розмовляти «по-своєму» є острівцями. Це, без сумніву, діє деструктивно на кожен зародок літературного таланту, пов’язаного з творчим оперуванням мовою. Навчання української мови у школі цього не компенсовує. А, можливо, просто немає впертих одиниць, котрі хотіли б стати письменниками наперекір усьому.
– Дякую за розмову.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК,
фото Павла ГАВРИЛЮКА
