Бернард Ладиш належить до тих митців, яких непросто описати одним реченням або навіть віднести до єдиного жанру. Для когось він насамперед видатний оперний бас, для наступних − впізнаваний голос із фільмів і записів, а ще для інших − свідок історії, який пережив драматичні події ХХ ст. й умів говорити про них без пафосу, виважено та спокійно.

І все ж при спробі осягнути його феномен на перший план виходить дещо інше − рідкісне поєднання великого таланту і звичайної людської життєрадісності. Народившись 1922 р. у Вільнюсі, Бернард Ладиш зростав у світі, який незабаром мав зруйнуватися. Війна залишила на ньому свій виразний і глибокий слід, адже він був солдатом Армії Крайової та в’язнем радянського табору.

Така біографія могла би стати важким тягарем і негативно вплинути на подальше життя. Проте в його випадку пережите стало радше основою стійкості. Він не виставляв його на показ, не будував на ньому пам’ятника самому собі. Пережитий досвід звучав у ньому, немов тихий акорд, наявний, але не домінантний.

На сцену він виходив упевнений у собі, без тіні вагання. Його голос, глибокий і шляхетний бас, мав у собі те, що сьогодні важко окреслити інакше, ніж правдою. Таку правду ми чуємо від близької людини. І справа не лише в техніці виконання, хоч вона вражала.

Йшлося про манеру ведення фрази, дикцію і природність, які навіть монументальним оперним партіям надавали людського виміру. В часи, коли оперу іноді сприймали як мистецтво, дещо віддалене від повсякденності, Бернард Ладиш умів наблизити її, не спрощуючи й не зводячи до поверховості. Він багато років був солістом Великого театру у Варшаві, виконуючи найважливіші басові партії від італійського до російського й польського репертуару. Співпрацював із видатними диригентами і режисерами, записувався, виступав за кордоном. І ніколи не справляв враження артиста з іншого світу.

У його висловлюваннях і манері поведінки було щось привабливо просте. Можливо, саме тому публіка не лише захоплювалася ним, але й відчувала до нього величезну симпатію. Ця відкритість проявилася також у його діяльності поза оперою. Ладиш охоче брав участь у записах популярної музики, озвучував фільми, з’являвся у проєктах, які для педантів, тих, хто ніколи і за жодні гроші, могли здаватися надто легкими.

Він сам не бачив у цьому проблеми. Мистецтво для нього було не ієрархією закритих рівнів, упорядкованих та раз і назавжди розкладених по поличках, а радше простором зустрічі й діалогу з глядачем. Якщо можна було достукатися до когось через пісню чи дубляж, то чому відмовлятися від цього? Саме завдяки цій відкритості народилися його епізодичні ролі в кіно, які для багатьох глядачів стали несподіваним, але приємним відкриттям.

У культовому фільмі «Знахар» 1981 р. він грає мірошника. Це не була роль першого плану, та й не такою була її мета, але Бернард Ладиш привніс у неї щось своє й абсолютно неповторне: спокій, правдивість, тепло та характерну індивідуальність. У фільмі, який досі повертаючись на екрани, викликає ті ж самі емоції та знаходить нових глядачів, такі невеликі ролі вибудовують світ не менш успішно, ніж головні сюжетні лінії.

Бернард Ладиш не вдавав із себе того, ким не був, але й не обмежувався одним образом і чітко визначеними рамками. Можливо, саме тому його кар’єра тривала так довго й мала величезний успіх. Це був не проєкт на кілька сезонів, а живий процес, який пристосовувався до змінних обставин і пропозицій. Оперний спів − це дисципліна, яка вимагає надзвичайної фізичної витривалості, контролю тіла й голосу, постійної роботи. До цього варто додати труднощі, які з’являються з віком.

І все ж навіть у пізніші роки він не втрачав зв’язку з публікою. З’являючись на сцені та в медіа, митець ділився досвідом, розповідав, часто з гумором, про свою кар’єру і життєвий шлях. Цей гумор був ключем до розуміння його особистості − не ефектний чи сценічний, а радше теплий, із легкою іронією, спрямованою також на самого себе. Це дозволяло зберігати дистанцію до успіхів та поразок, історії та сучасності.

Бернард Ладиш пішов із життя у 2020 р., залишивши після себе записи, спогади і певний стиль життя митця, який полягав не в постійному доведенні своєї величі, а в спокійному її втіленні. Можна сказати, що він був митцем, який реалізував себе не лише на сцені, а й як особистість.

У наш час, коли легко піддатися враженню, що все має бути миттєвим, видовищним і однозначним, кар’єра Бернарда Ладиша є доказом того, що справжня майстерність розвивається повільно й без галасу. Можна бути одночасно великим артистом і привітною, душевною, звичайною людиною. А це не так уже й просто.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG

На фото: Бернард Ладиш. Автор: Edward Hartwig. CC BY 4.0.