Якби нам потрібно було знайти постать, чия біографія могла би лягти в основу сюжету касового бойовика, то Сергіуш Пясецький став би чудовим вибором.
Біографія цієї людини складається з драматичних поворотів, небезпечних операцій, літературного таланту, вуличної кмітливості, військової хоробрості, вміння виходити неушкодженим із, здавалося б, безвихідних ситуацій та неймовірної психологічної стійкості до викликів долі. Не дивно, що Сейм Республіки Польща оголосив 2026-й Роком Сергіуша Пясецького, щоб нагадати про його життя і творчість.
Сергіуш Пясецький до 1939 р. Автор невідомий. Public domain
Сергіуш Пясецький народився 9 травня 1899 р. у Ляховичах (за іншими даними – 1 квітня 1901 р. або 1 червня 1901 р.) на території сучасної Білорусі. Він був позашлюбним сином русифікованого польського шляхтича Міхала Пясецького та білоруски Клавдії Кулакович. Дитинство Сергіуша було настільки важким, що багато біографів вважають його одним із ключів до майбутньої творчості Пясецького. Його виховувала співмешканка батька Філомена Грушевська, яка знущалася з хлопця фізично й психологічно. Молодого Пясецького цькували в російських гімназіях, де він зазнавав знущань учнів через польське походження.
У підлітковому віці його заарештували за побиття інспектора і старости класу. Внаслідок цього він утік до Москви, де випадково опинився в самому центрі більшовицької революції 1917 р. Цей досвід став для нього великим потрясінням. Він на власні очі побачив насильство й хаос, що назавжди перекреслило будь-яку симпатію до комунізму.
Саме тоді в нього, як пишуть на сайті historia.dorzeczy.pl, сформувалася «сильна відраза до будь-яких тоталітарних режимів». Покинувши Москву, він потрапив до Мінська, де зв’язався з місцевим кримінальним світом і навчився вуличних правил, злодійських кодексів і методів виживання у злочинному середовищі. Пережите там він згодом описав у своїх романах.
У 18 років він приєднався до Білоруської селянської партії «Зелений дуб», яка діяла проти більшовицького режиму й мала підтримку Другої Речі Посполитої. Ця організація боролася за створення незалежної Білорусі. Коли до Мінська увійшли польські війська, Пясецький вступив до Литовсько-білоруської дивізії, а потім брав участь у польсько-більшовицькій війні та обороні Варшави.
Після демобілізації він залишився без засобів до існування та професійних перспектив. Тоді він займався контрабандою, шахрайством, підробкою чеків і виробництвом порнографії. Цей період він пізніше описав в автобіографічному романі «Життя роззброєної людини». Однак за іронією долі саме цей «професійний досвід» привернув до нього увагу польської розвідки. У 1922 р. він став агентом 2-го відділу Генерального штабу Війська Польського, чудово проявивши себе в операціях на польсько-радянському кордоні завдяки знанню мов, відвазі та кмітливості.
Він сумлінно працював, зокрема врятував товариша з радянської засідки, що сприяло його підвищенню до звання підпоручника. На жаль, у розвідці платили мало, тому Пясецький повернувся до контрабанди, паралельно працюючи агентом. Він ще торгував наркотиками і сам став від них залежним. Коли його викрили, після низки судових процесів він потрапив до в’язниці. Військово-польовий суд засудив Пясецького до смертної кари, але невдовзі вирок замінили на ув’язнення. За ґратами він провів 11 років. Саме в камері чоловік навчився літературної польської мови, читаючи Біблію та «Літературні відомості», і відкрив у собі письменницький талант. Тут він почав працювати над своїми першими романами. Найбільш ранній збережений роман Сергіуша Пясецького – «П’ятий етап» про в’язницю як найгірший досвід поневолення. У ньому автор показує психологічне й моральне знищення людини під дією безжальної системи репресій.
Завдяки зусиллям Мельхіора Ваньковича та інших відомих письменників у 1937 р. Пясецького помилував президент Ігнацій Мостіцький. Після виходу на волю він повністю зосередився на літературі. У 1937 р. вийшов роман «Коханець Великої Ведмедиці» – літературний портрет контрабандистів на польсько-радянському прикордонні, твір, який поєднує елементи пригод, лірики, драми та іронічного гумору. В 1938 р. побачив світ роман «Рівні богам ночі» – також про контрабандистів на кресах Другої Речі Посполитої, які шукають абсолютну свободу в нічному нелегальному існуванні, розплачуючись за неї насильством і моральним занепадом.
Перед Другою світовою війною вийшла «Злодійська трилогія», до якої увійшли томи «Яблучко», «Я погляну у вікно...», «Ніхто не дасть нам спасіння», написані в 30-х рр. У цих творах змальовано кримінальний світ Віленщини, середовище професійних злодіїв і людей, які належали до соціального дна, що живе за власним кодексом честі, з притаманною йому жорстокістю й безжальною боротьбою за виживання.
Під час війни Пясецький служив у лавах Армії Крайової, використовуючи військову підготовку та розвідувальний досвід. Підрозділ, до якого він належав, виконував смертні вироки. Найвідомішою акцією стала страта литовського комісара Казимира Кєлбовського на псевдо Леон, який співпрацював із гестапо. Багато галасу спричинила відмова виконувати вирок стосовно несправедливо звинуваченого Юзефа Мацкевича.
Пясецький також керував операцією з викрадення документів із Бюро інформації та пропаганди у Вільнюсі, які містили матеріали про Катинську трагедію. Про більшовицьку Росію він так говорив до Лонгіна Локуцевського: «Червона пліснява охопила не лише Вільнюс, але й усю Польщу та пів Європи. Тут кінець епопеї. Тікайте з цього червоного пекла. Я зроблю те саме».
Після 1945 р. з огляду на небезпеку комуністичних репресій Пясецький виїхав із Польщі – спочатку до Італії, а згодом до Великої Британії, в Пенлі. В еміграції він продовжував писати, хоча жив скромно, без стабільної роботи й літературної спільноти. В другій половині 40-х – на початку 50-х рр. вийшли друком згадана вище книга «Ніхто не дасть нам спасіння» та «Сім пігулок Люцифера» – публіцистично-літературні твори, у яких автор осмислює воєнну катастрофу й викриває тоталітарні ідеології.
Найвідомішим твором цього періоду стали «Записки офіцера Червоної Армії», видані в еміграції наприкінці 40-х рр. Це сатирична пародія на щоденник радянського солдата, яка безжально викривала механізми пропаганди, імперіалізму та моральної деградації радянської системи.
Сергіуш Пясецький помер 12 вересня 1964 р. Його поховали у Великій Британії, але у 2025 р. останки письменника перевезли до Польщі й перепоховали на Повонзківському цвинтарі у Варшаві.
Похорон Сергіуша Пясецького на Повонзківському військовому кладовищі. Автор: W2k2, CC BY 4.0.
Могила Сергіуша Пясецького на Повонзківському військовому кладовищі у Варшаві. Автор: Lukasz2, CC BY 4.0.
Він писав жорстку, енергійну прозу, сповнену чорного гумору, але водночас не позбавлену делікатності в описах людських прагнень і слабкостей. Його стиль суворий, загострений на деталях і наповнений брутальним реалізмом. Останніми роками його книги повернулися до читацького обігу, а Інститут національної пам’яті здійснює численні проєкти, пов’язані зі вшануванням пам’яті автора, зокрема виставки, дискусії та публікації в межах Року Пясецького. Своєю чергою проголошення автора Сеймом Республіки Польща патроном 2026 р. підтверджує, що його літературне та історичне значення оцінили по-новому.
Творчість Сергіуша Пясецького – для тих, хто шукає літературу з глибоким розумінням людської природи, яка іноді може бути неймовірно жорстокою. Автор – одна з тих постатей, про життя яких кажуть, що такого не могло статися, проте сталося – і з такою інтенсивністю, що його біографію, безсумнівно, колись екранізують. Його романи народилися з досвіду, а не з уяви. В літературі ХХ ст. мало хто з авторів зміг із такою вправністю описати межі людяності, спираючись на власний досвід.
Автор «Коханця Великої Ведмедиці» брав від життя максимум, жив на повну. Він був жертвою насильства, учасником революції, солдатом, агентом, наркоманом, контрабандистом, в’язнем і письменником, а його творчість щира, сповнена спостережень за людиною в екстремальних ситуаціях, актуальна й у наші неспокійні часи.
Вєслав Пісарський,
учитель, скерований до Ковеля організацією ORPEG
На головному фото: «Записки офіцера Червоної Армії», перекладені українською мовою й видані за підтримки Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку. Фото: Анатолій Оліх
