«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.

Віжевські

«Мій батько Іван Віжевський народився в 1886 р. на Волині (польською мовою його звали Ян, – авт.). Він походив із польської родини. Певний час навчався в консерваторії. З початком Першої світової війни в 1914 р. його відправили на фронт, де він перебував у складі армії Російської імперії. Під час бойових дій отримав поранення. Після війни переїхав до Здолбунова, оскільки тут уже проживав його брат Генрик Віжевський», – розповідає Лідія Іванівна.

У краківській газеті «Робітник-хімік» за 1929 р. розміщена стаття про цементний завод «Волинь» у Здолбунові, на якому працювали 400 робітників. У ній загадано батька нашої співрозмовниці: «Сторож Ян Віжевський наглядає і підтримує порядок на великій території навколо заводу, працює щонайменше 16 годин на добу й отримує в день 4,45 злотого, тобто 25 грошів за годину роботи» (Fabryka komunizmu w Zdołbunowie/Robotnik-Chemik, nr 11. Kraków, 5 listopada 1929 r., – авт.).

Публікація в газеті «Робітник-хімік», у якій згадано Яна Віжевського

«Першою дружиною мого батька була Гелена. Через деякий час у них розладналося подружнє життя й вони розлучилися. Напевно, це і була моя матір, оскільки вже після мого народження в 1932 р. батько одружився вдруге з місцевою українською дівчиною Вірою, що народилася в 1901 р. у Здолбунові. В родині її називали Віра, але по всіх документах вона проходила як Вероніка. Вона замінила мені маму. Але вже зараз я розумію, що вона не ставилася до мене так, як інші матері до своїх дітей. Коли я була молодшою, то не розмовляла з батьками на цю тему, оскільки соромилася, а зараз вже й немає в кого про це розпитувати. У другому шлюбі в батька було двоє синів, які померли маленькими. Я їх не пам’ятаю, знаю лише з розповідей», – продовжує пані Лідія.

Відповідаючи на запитання, як батько познайомився з Вірою, зазначає: «Він тоді працював у пекарні єврея Брегмана в Здолбунові, а Віра була там прибиральницею. Через деякий час після одруження батьки придбали клаптик землі в Здовбиці (село біля Здолбунова, – авт.) і поряд побудували маленький будинок на вулиці Мартинівка. Одна частина цієї вулиці розміщувалася в Здолбунові, а інша – в Здовбиці. І вони проживали саме в Здовбиці».

Лідія Крижановська так згадує про релігійні традиції своєї родини: «Батько ходив до костелу і брав мене із собою, а мати – до православного монастиря (йдеться про Свято-Успенську церкву, яку в 1960-х рр. знищила радянська влада. На її місці сьогодні розташований Свято-Петро-Павлівський храм ПЦУ, – авт.) і також брала мене із собою (усміхається, – авт.). Так я ходила і туди, і сюди. Охрестили мене в монастирі. Із батьками говорила і польською, і українською. У нас була мішана родина і ми використовували в спілкуванні різні мови».

«У школу я почала ходити ще за Польщі. Я була до неї підготовленою, тож мене відразу прийняли до другого класу. Пригадую вчительку на прізвище Вежбіцька. Вона навчала нас польської мови. Проте, як тільки розпочалася Друга світова війна, школу закрили», – каже Лідія Іванівна.

«Батька ледь не розстріляли разом із євреями»

Вона згадує про прихід Червоної армії до Здолбунова в 1939 р.: «Люди погано зустрічали червоноармійців. Ті солдати були обідрані і справляли погане враження. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати якраз стояли поблизу вулиці Мартинівки. Вони кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі. Пізніше вони дізналися, де ми проживаємо, і приходили до нашої хати. Вони хотіли навіть зняти оцинковану бляху з будинку, але це їм не вдалося. Людей примушували вступати в колгоспи. Через це моя мама навіть ховалася в погребі, бо не хотіла записуватися. Батька не чіпали, бо він недочував через поранення, отримане в роки Першої світової війни. Тих, хто відмовлявся вступати в колгосп, вивозили до Сибіру, але нас це оминуло».

«Як німці прийшли, то вже перестали думати за ті колгоспи. Усі знову стали одноосібними господарями. Якось зживалися з німцями, пристосовувалися. Поступово було відновлено торгівлю. Спочатку нацисти ніби непогано ставилися до євреїв Брегманів, у яких працювали мої батьки, але потім утворили гетто за коліями, як іти на Старомильськ, і зігнали їх туди. Ми з мамою ходили в ті місця, носили їжу, оскільки люди там голодували. Згодом євреїв почали знищувати (у жовтні 1942 р. відбувся масовий розстріл євреїв у Старомильському кар’єрі в Здолбунові, – авт.). Також їх розстрілювали біля пожежної частини (тут відбувалися несистематичні страти і з меншою кількістю жертв, – авт.).

Мого батька ледь не розстріляли разом із євреями. Він мав поганий слух, але помітив, що людей збирають, і йому стало цікаво. Він пішов туди і зрозумів, що євреїв розстрілюють у ямах. Через ті жахіття, він почав утікати, але на залізничній станції німці його впіймали, бо подумали, що він єврей. Батька врятував один німець, що свого часу знімав квартиру у Брегманів. Він почав кричати, що батько не єврей і щоб його відпустили. Після цієї історії тато тиждень не їв і не міг спати. Він дуже сильно злякався й важко відходив від побаченого», – згадує пані Лідія.

«Той німець працював на залізниці в локомотивному депо якимось майстром. Пам’ятаю: мама прибирала в його кімнаті, коли він знімав квартиру у Брегманів. Коли він їхав у відпустку, то хотів і мене забрати із собою, але батьки не дозволили. Потім він привіз мені велику ляльку. Через деякий час ми продали ту ляльку – за неї один чоловік привіз нам дві підводи дров», – розповідає Лідія Іванівна.

Припускаємо, що німцем, який врятував Івана Віжевського, міг бути Герман-Фрідріх Гребе. У 1941–1942 рр. він жив у Здолбунові, куди його направила залізнична адміністрація Рейху, щоб підібрати робітників для будівництва й відновлення споруд, необхідних для підтримки залізничних комунікацій у Рейхскомісаріаті Україна. Він широко використовував працю єврейських робітників і, подібно до Оскара Шиндлера, рятував їхні життя.

«Із моїх знайомих дівчат нікого не забрали на роботу до Німеччини. Пригадую, що на Мартинівці я мала старших подруг, але всі лишалися вдома», – додає Лідія Крижановська.

Крижановські

«Після війни знову почали створювати колгоспи, а людей вивозити до Сибіру. Моя мама полола буряки на полях, а батько працював на цементному заводі в Здолбунові сторожем. Батько помер у 1960 р., мати – в 1963 р. Я закінчила вісім класів школи і певний час працювала касиром. У 1948 р. вийшла заміж за залізничника Йосипа Крижановського.

Мій чоловік народився в селі Тадеушпіль (сьогодні село Фадіївка в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.) у 1928 р. у польській родині Цезара і Ванди Крижановських. Цезар Крижановський до 1922 р. перебував у США на заробітках. Після повернення купив коней, землю, фаетон, ліс і господарював. У жовтні 1937 р. його звинуватили у шпигунстві, агітації проти колгоспів та радянської влади і розстріляли у Вінниці. Хату і все майно відібрали. Інших членів родини виселили в Полонне (місто в Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.), де вони були змушені знімати житло в місцевих жителів. У роки німецької окупації тітка мого чоловіка забрала його разом із братами до Здолбунова. Тут Йосип розпочав навчання в залізничному училищі», – продовжує Лідія Крижановська.

Відповідь КДБ УРСР Хмельницької області Юрію Крижановському у справі розстрілу його діда Йосипа Крижановського

«Після одруження ми з чоловіком переїхали до Костополя, оскільки його відправили туди навчатися на машиніста потяга. Я працювала на заготовці сіна. Ми прожили в Костополі лише рік, потім повернулися до Здолбунова. Тут у нас народилися діти: В’ячеслав, Віктор, Юрій і Тереза. Донька зараз живе у Кракові, де моя внучка навчається в Ягеллонському університеті. У Здолбунові мій чоловік працював на залізниці, а я – в лікарні санітаркою. Після закінчення курсів для медичних сестер у Рівному, я 13 років працювала на молочній кухні, звідки й пішла на пенсію», – завершує Лідія Іванівна.

Коли католикам повернули костел Святих Апостолів Петра і Павла в Здолбунові, Лідія та Йосип Крижановські активно долучилися до його відбудови. «Вони обоє тяжко працювали фізично під час ремонтних робіт. До того ж разом із дітьми жертвували багато коштів на храм, а коли розпочало діяльність Товариство польської культури Здолбунівщини, одразу ж стали його членами», – говорить голова ТПК Софія Михалевич. Лідія Крижановська була учасницею ансамблю «Сеньйорки», який діяв при товаристві. Її чоловік помер, а вона через стан здоров’я уже не має змоги ходити до костелу, але ТПК і парафія не забувають про неї, підтримують, чим можуть.

Лідія Крижановська

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2022». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук