Родинні історії: Польські гутники Лабенські
Статті

Мечислав та Надія Лабенські з Товариства польської культури в Костополі розповідають про життя своєї родини на Житомирщині та Рівненщині в міжвоєнний період, репресії 1930-х рр. і облаштування повоєнного ладу. У 1990-х рр. сім’я Лабенських брала активну участь у будівництві костелу в Костополі та долучалася до відродження польського культурного життя в місті.

«Вороги народу»

«Мої дідусі й бабусі походять із Житомирщини, з польських католицьких родин. Дідусь Павло Миколайович Лабенський народився в 1882 р. у селі Курчицька Гута (сьогодні у Звягельському районі Житомирської області, – авт.). Працював на гуті, місцевому склозаводі, керівником відділу кадрів, приймав людей на роботу. Окрім того, господарював, мав коней. Він любив їх часто міняти. Було, що поїде на базар, а повертається вже з іншою парою коней. Такий був гендляр (усміхається, – авт.). Родина дідуся переїхала сюди з території сучасної Польщі. Бабусю звали Флорентина Домініківна. Вона народилася в 1887 р. також у нашому селі. В родині Лабенських виховували сімох дітей. Мій батько Броніслав народився у 1922 р.», – говорить Мечислав Лабенський.

Він ділиться родинними спогадами про Голодомор 1932–1933 рр. на Звягельщині: «Голод там був. Люди з нашого села ходили до Корця, поблизу якого розміщувався польсько-радянський кордон, і нелегально переходили на захід. Там хлопці намагалися заробити або просто обмінювали якісь речі на їжу й доправляли її на Житомирщину, аби рятувати свої сім’ї».

«У 1937 р. мого дідуся арештували й розстріляли в Житомирі як ворога народу. Пізніше, коли мій батько Броніслав був ще юний і хотів знайти роботу, йому завжди казали, що їм вороги народу не потрібні», – додає пан Мечислав.

За інформацією, поданою в четвертій книзі багатотомника «Реабілітовані історією. Житомирська область» (Житомир, 2011, с. 238–239), Павла Миколайовича Лабенського, який працював склодувом, уперше заарештували в січні 1935 р. і звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. В лютому 1936 р. справу припинили. Вдруге його ув’язнили у вересні 1937 р. Тоді звинуватили у зраді Батьківщини й через місяць розстріляли в Житомирі. Реабілітували Павла Лабенського лише в 1958 р.

Натомість бабусю Флорентину Домініківну Лабенську заарештували в жовтні 1937 р. і звинуватили в недонесенні органам влади про контрреволюційні злочини. У червні 1938 р. її вислали до Казахстану на п’ять років. Офіційно реабілітували лише в 1989 р.

Про життя свого батька Броніслава наприкінці 1930-х рр. пан Мечислав зазначає: «Після цих репресій мого батька разом із братами і сестрами хотіли забрати в дитячий будинок, але їх узяла до себе на виховання їхня старша сестра Єва, яка вже була заміжня. Усі вони й далі проживали в Курчицькій Гуті».

«З України нікуди не поїду»

«У 1942 р. батько одружився з Юзефою Станіславівною Стемповською, яка народилася в 1925 р. в селі Чижівка (сьогодні також у Звягельському районі Житомирської області, – авт.). Вона походила з бідної польської родини. Її батько Станіслав покинув сім’ю, тож вона жила з мамою Поліною Йосипівною.

У 1943 р. народився мій старший брат Антон, якого охрестили в костелі у Звягелі. Згодом батька разом із його братами взяли в червоні партизани. Вони написали до влади листа щодо становища своєї матері в Казахстані й через місяць їй дозволили повернутися на Житомирщину. Батько розповідав, що в наше село намагалися проникнути бандерівці, які розповсюджували якісь листівки. Проте червоні партизани їх прогнали. Він згадував, що під час німецького відступу бачив «власовців» (узагальнена назва Російської визвольної армії, що воювала в роки Другої світової війни на боці Німеччини проти Радянського Союзу, – авт.). Ці молоді хлопці говорили, що не хотіли воювати за німців, але їх примушували й погрожували розправою над родичами. В 1944 р. партизанський підрозділ мого батька увійшов до складу регулярної Червоної армії і його відправили на Львівщину. Там в одному з боїв він отримав поранення в ногу, тож його відвезли до шпиталю в Чернігівську область. Після операції батько отримав II групу інвалідності й повернувся додому на Житомирщину», – згадує Мечислав Лабенський.

Згодом родина Лабенських переїхала до Костополя: «В роки війни німці спалили Курчицьку Гуту. Радянська влада заохочувала майстрів перебратися до Костополя на роботу на місцевому склозаводі. Спочатку переїхав лише батько, пізніше він забрав і дружину Юзефу із сином Антоном. Я народився вже в Костополі в 1946 р. Старший брат батька працював на склозаводі головним інженером, середній брат – головним механіком, а батько – склодувом. Він був хорошим майстром. Одного разу його попросили поїхати в Єреван, щоб допомогти з роботою. Коли він прибув туди, то всі були здивовані його вміннями, просили лишитися, обіцяючи квартиру, але він відповів, що зі своєї України нікуди не поїде.

Батько лишився працювати на склозаводі в Костополі. Мама також трохи працювала, але згодом покинула роботу, зосередившись на вихованні дітей і господарюванні. На роботі батько розмовляв українською мовою, але вдома з родиною – виключно польською. Мама Юзефа померла в 1990 р., а батько Броніслав – у 2011 р.»

«Ми повернулися до Костополя»

Мечислав Лабенський після закінчення школи навчався на механіка. Згодом працював токарем і майстром на склозаводі в Костополі. У 1965–1968 рр. проходив військову службу в Німеччині. Після повернення в Україну одружився з Надією Данильчук.

Надія Данильчук походить з української родини з Тростянця на Костопільщині: «Дідусь і бабуся по батьковій лінії померли молодими. В 1913 р. народився мій батько Серафим Лаврінович Данильчук. Більше пам’ятаю дідуся й бабусю по маминій лінії. Дідуся звали Данило Іванович Яскал. Він був грамотний. Брав участь у російсько-японській війні 1904–1905 рр., потрапив тоді в полон. В Японії дідусь отримав фах інженера. Йому навіть пропонували лишитися, але він повернувся на Рівненщину, бо мав тут дівчину Онисію, з якою одружився. Моя мама Лукерія Данилівна Яскал народилася в 1914 р. Із батьками вона жила на хуторі поблизу Тростянця. Вони господарювали, мали ліс».

«Мої батьки одружилися в 1936 р., жили на хуторі біля Тростянця. У 1938 р. народилася моя старша сестра Олександра. Напередодні Другої світової війни батько проходив військову службу у Війську Польському, був кавалеристом. Брав участь у Вересневій кампанії 1939 р. Згодом повернувся додому. За радянської влади у 1939–1941 рр. батьки були змушені вступити до колгоспу та переселилися до Тростянця. Я народилася в 1949 р. в Тростянці, а в 1957–1958 рр. ми переїхали до Костополя.

Серафим Данильчук у Війську Польському. Кінець 1930-х рр.

Після війни мій батько працював на Львівському автомобільному ремонтному заводі, але повернувся до Костополя, де продовжив роботу на домобудівному комбінаті. Після школи я навчалася в Дрогобицькому нафтовому технікумі, який закінчила в 1969 р.

Мечислав Лабенський. 1978 р.

Надія Лабенська. 1969 р.

Того ж року ми з Мечиславом одружилися. Спочатку поїхали в місто Прилуки (в Чернігівській області, – авт.), куди мене направили на роботу, але чоловіку там не сподобалося, тож ми повернулися до Костополя. Згодом я вступила в Рівненський педагогічний інститут, після закінчення якого працювала вчителькою початкових класів у Костополі. У 1970 р. у нас народився син Валерій, а в 1978 р. – дочка Олена. Діти також пов’язали своє життя зі склозаводом. Виховуємо чотирьох онуків, двоє з яких зараз живуть у Польщі», – розповідає Надія Лабенська.

Мечислав Лабенський із батьком Броніславом та дружиною Надією (стоять), дочка Олена, бабуся Мечислава Поліна Йосипівна і мама Мечислава Юзефа Станіславівна (сидять). Середина 1980-х рр.

Відродження римо-католицької спільноти

Мечислав Лабенський пригадує свої перші відвідини костелу: «На початку 1950-х рр., коли я був маленьким, мама брала мене із собою до Рівного в костел. Там мені найбільше запам’ятався отець Серафим Кашуба. Він був дуже доброю людиною й усе віддавав Богові. У нього була лише якась невеличка торбинка з найнеобхіднішими речами та Біблією. Він таємно приїжджав до нас у Костопіль, проводив тут меси. Мої батьки їх відвідували, поверталися пізно ввечері. Нас із братом вони просили нікому не розповідати про це, оскільки органи безпеки слідкували за отцем Серафимом Кашубою й могли арештувати його чи когось із людей за відвідування таємних богослужінь у Костополі».

«У 1990 р., як ховали мою маму, до нас приїхав отець Антоній із Полонного у Хмельницької області (парохом у Полонному тоді був отець Антоній Андрущишин – ред.). В той час люди ще боялися масово ходити на меси. Із 1991 р. у нашому домі в Костополі щотижня почали проводити богослужіння. Потім місцевим католикам за підтримки ксьондза Владислава Чайки вдалося зібрати гроші й купити квартиру в центрі міста, де почали проводити меси. У 1993 р. зареєстрували місцеву римо-католицьку громаду, яка згодом придбала ділянку й розпочала будівництво костелу Пресвятого Серця Господа Ісуса. Наріжний камінь під храм освятив Святійший Отець Йоан Павло II у Замості», – зауважує пан Мечислав.

Тоді ж, у 90-х рр., у Костополі почало діяти Товариство польської культури. Навколо нього від самого початку гуртувалися місцеві поляки, хоча саму організацію офіційно зареєстрували лише в 1999 р. Її представники брали участь у культурних заходах, возили дітей на відпочинок до Польщі, їздили на зустрічі до інших товариств. Багато хто долучався до будівництва храму. Лабенські теж возили землю, прибирали, виконували різноманітну фізичну роботу, жертвували гроші на різні потреби.

Мечислав Лабенський у Замості під час візиту Папи Йоана Павла ІІ. 1999 р. У 2001 р. вони з дружиною їздили також на зустріч із понтифіком у Львові

«Поступово люди потягнулися до костелу, почали відвідувати богослужіння та різні заходи при парафії та товаристві. Я на пенсії й намагаюся майже щодня сюди приходити, а дружина відвідує костел у неділі. Мені тут добре й затишно», – наголошує Мечислав Лабенський.

Сім’я Лабенських: Мечислав і Надія Лабенські (зліва), батько Мечислава Броніслав Павлович (четвертий зліва), брат Мечислава Антоній із дружиною (справа). Після 2000 р.

Мечислав і Надія Лабенські з онуками. 2010-ті рр.

Сергій Гладишук

На головному фото: Мечислав і Надія Лабенські, 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Мечислава та Надії Лабенських.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Схожі публікації
Родинні історії: Батьківська хата в Гусятині
Статті
«На початку 50-х років батьки почали будувати хату. Уже в 1956 р. перейшли сюди жити, якраз як я народився. Другу половину домівки ми з татом стали добудовували, коли мені було 13 років. Пам’ятаю, як допомагав йому копати фундамент. І так ми потрохи за сім років її добудували», – зазначає Володимир Бодрин із Гусятина Чортківського району Тернопільської області, парафіянин костелу Святого Антонія, член Надзбручанського товариства польської культури та мови.
15 травня 2026
Урочистості з нагоди Дня Конституції 3 травня в Товаристві польської культури в Костополі
Події
Учні суботньої школи при Товаристві польської культури в Костополі та члени ТПК, які беруть участь у проєкті Українсько-польського союзу імені Томаша Падури «Свідомий сеньойор», підготували концерт із нагоди польських травневих свят.
03 травня 2026
Єпископ Віталій Скомаровський відвідав римо-католицьку парафію в Костополі
Події
12 квітня римо-католицька парафія Пресвятого Серця Ісуса в Костополі пережила особливу духовну подію – візитаційний приїзд голови Конференції римо-католицьких єпископів України, ординарія Луцької дієцезії РКЦ, єпископа Віталія Скомаровського. Його присутність стала для парафіян знаком єдності Церкви, підтримки та живого свідчення пастирської турботи про кожного вірянина.
16 квітня 2026
Родинні історії: «Ми одна католицька родина на все село»
Статті
«Мої дідусь і бабуся – поляки. Вони виховали мене. І саме вони прищепили мені католицьку віру й польські традиції, навчили читати і писати польською мовою», – розповідає Оксана Велика, в дівоцтві Поліщук.
10 квітня 2026
Родинні історії: Лехи з Ломська
Статті
«Я зростала з розумінням того, що ми одна сім’я й ми одне одному допомагаємо. Я ціную те, звідки я родом, яке моє коріння, ким я є. І дуже горджуся, що походжу з такої родини. Мабуть, я не була б настільки впевненою в собі, якби не мама, дідусь і бабуся, які завжди мене підтримували», – говорить Тетяна Поліщук.
27 березня 2026
Родинні історії: Спогади рівненського краєзнавця Чеслава Хитрого
Статті
«Пригадую, як чудово грав орган у костелі Святого Антонія. І пам’ятаю, як його знищили, як сплюндрували храм, як спиляли хрести на вежах, як усе порозкрадали і повивозили. Костел закрили, але ми все одно молилися до Бога. Почали збиратися по домівках. Таємно. Ми жили в католицькій вірі», – ділиться спогадами 79-річний рівнянин Чеслав Хитрий.
13 березня 2026
Родинні історії: Цю історію я хочу залишити своїм дітям
Статті
Олександр Кісь усе життя, за винятком років студентства, проведених у Вінниці, мешкає в Луцьку. Його рідня по маминій лінії – з Поділля, а предки зі сторони батька переїхали на Волинь із Люблінського воєводства, ймовірно, в період Другої світової війни.
27 лютого 2026
Родинні історії: Наша польськість формувалася в костелі
Статті
Поляки оселилися на Поділлі ще в часи Першої Речі Посполитої. І попри складні історичні перипетії та географічну віддаленість, адже від сучасного польсько-українського кордону їх відділяють сотні кілометрів, місцевим польським громадам вдалося вижити та зберегти свою національну ідентичність.
13 лютого 2026
Родинні історії: «Не думав, що стану військовим»
Статті
«Мій тато – українець, а мама – полька. Коли я розпочав вчити польську мову, читати польські книжки, а потім і виїжджати до Польщі, то водночас відкривав у собі зв’язок із польською гілкою моєї сім’ї. Зараз я вважаю себе українським поляком. Людиною, яка має одне серце на два народи», – зазначає 45-річний Андрій Конько.
30 січня 2026