17 червня минає 110-та річниця від дня народження отця Серафима Кашуби, священника, який, попри переслідування комуністичної влади, був вірний Богу та своєму покликанню.
На щастя, сьогодні ми вільно можемо визнавати свою віру та ходити до храму, хіба що змушені пристосуватися до деяких обмежень з огляду на пандемію COVID-19. Під час карантину важко було призвичаїтися до богослужінь онлайн, але нам ніхто не забороняв молитися. А як було в ті часи, коли комуністична влада закривала храми, переслідувала священників, а молитву вважала злочином?
У тяжкі післявоєнні роки, коли люди боялися тримати вдома молитовники та ікони, католики Рівненщини все ж не відмовилися від віри. Підтримувати її допомагав ксьондз Серафим Кашуба (1910–1977 рр.), який відмовився виїхати до Польщі й залишився в Радянському Союзі, щоб служити Богові й людям.
Про життя отця Серафима, героїчність чеснот котрого визнано декретом Папи Франциска у 2017 р., раніше мені доводилося лише читати. На щастя, ще живі ті, хто його знав і пам’ятає. Є такі й серед прихожан костелу Пресвятого Серця Ісуса в Костополі, з якими мені вдалося порозмовляти про священника та його приїзди до цього міста.
Медальйони й образок Святого Юзефа тих часів. Фото надав Мечислав Лабенський
На початку 50-х рр. ХХ ст. отець Серафим Кашуба обслуговував костели в Рівному, Здолбунові, Сарнах та Острозі, доїжджав також до Дубна та Корця. У Костополі тоді не було чинного костелу, тож місцеві католики їздили на богослужіння до Рівного. Мої співрозмовники згадували, як вони ще дітьми бували на месах у рівненському костелі Святого Антонія зі своїми мамами. «В 1954 р. я там мала першу сповідь та перше причастя», – розповіла Марія Смолійчук.
Проте раз на два чи три місяці, за спогадами прихожан, отець Серафим Кашуба приїжджав до Костополя, де його чекали парафіяни. Зважаючи на те, що за отцем стежили, віряни зустрічалися з ксьондзом таємно у своїх помешканнях. При цьому обирали дім подалі від вокзалу, щоб їх ніхто не бачив.
Коли священник виїжджав із Рівного, то функціонери КДБ уже чекали на нього на костопільському вокзалі. Ксьондз, розуміючи це, не доїжджав до залізничної станції. Він зістрибував, як тільки потяг виїжджав із лісу і сповільнював хід. Там отця Серафима зустрічав хтось із парафіян і проводив до помешкання, де він відправляв службу, сповідав чи хрестив.
Від місця, де розташована стрілка, до вокзалу в Костополі йти 10 хв. швидким кроком. Фото авторки
Залізнична станція в Костополі. Фото авторки
Такі зустрічі з костопільськими вірянами відбувалися ввечері. Вулицями міста саме ходили комсомольці. Аби ніхто ззовні нічого не побачив, вікна під час богослужіння завішували ковдрою і запалювали гасову лампу так, щоб ледве світила.
Наступного дня о 6-й ранку отець Серафим повертався назад. Парафіяни допомагали йому замаскуватися. Перед тим, як ксьондз мав вийти з дому, спочатку хтось із парафіян перевіряв, чи нікого немає поблизу. Священника проводили на вокзал, звідки поїздом той від’їжджав із Костополя.
«На богослужіння до Рівного я їздив з мамою приблизно в 1951–1953 рр. Коли ж пішов у школу, то вже їх не відвідував. Батьки ходили на служби в Костополі, коли приїжджав отець Серафим. Нас із братом залишали з бабусею і казали, щоб у школі не розповідали нікому, що батьки ходять на служби й моляться. На месах бували тільки старші, бо діти могли випадково десь проговоритися. Батьки виходили з дому приблизно о 19.00–20.00 і поверталися о 23.00 чи 24.00», – пригадав Мечислав Лабенський.
Завдяки конспірації отця Кашубу жодного разу не побачили в Костополі ті, хто міг би на нього донести чи затримати. На підпільні богослужіння ходили тільки старші люди, котрі пам’ятали війну. Вони були стримані, вірні Богові й нікому зі сторонніх не розказували про приїзди священника.
Довірені люди в Костополі збирали гроші на пожертву для костелу, які потім завозили в Рівне. Вони ж домовлялися про наступний приїзд священника і, повернувшись додому, передавали інформацію про дату зустрічі іншим вірянам.
Леоніда Вашевич, одна з костопільських прихожанок, у 50-х рр. жила в Курчицькій Гуті в Новоград-Волинському районі Житомирської області й пам’ятає, як її хрестив отець Серафим Кашуба. Їй тоді було 8 чи 9 років. У село ксьондза привозили на підводі, де ховали переодягненим у жебрака.
Вона пам’ятає, що її мали хрестити у великій хаті. В день запланованого таїнства, якраз перед її чергою, до хати забігли сусіди й повідомили, що отця Серафима шукають емгебешники (від рос. МГБ – Міністерство державної безпеки, до 1946 р. – НКВС, – ред.). Ксьондза надійно сховали в сіні у клуні, тому його не знайшли.
Через кілька днів отець Кашуба знову приїхав до Курчицької Гути. Тоді й охрестили Леоніду Вашевич.
Про отця Серафима парафіяни згадують, як про людину жертовну, уважну та добру.
«Коли ми з мамою приїжджали до Рівного, то після служби отець Серафим підходив до мене, щоб порозмовляти, а також до інших вірян. Він був доброю людиною, таким, яким повинен бути священник. Хоч я тоді був малим, добре запам’ятав ксьондза. Він завжди був у коричневій рясі – габіті», – сказав Мечислав Лабенський.
«Отець був худим, гарним. Був дуже приємною, хорошою людиною, любив дітей», – поділилася Болеслава Романюк. Її сестра Марія Смолійчук пригадала, що отець Серафим був дуже добрим: «Мама розказувала, що, коли я була малою, а вона пішла доїти корову, то він глядів мене. А пізніше він хрестив мою дочку».
Священник не мав багато речей. У нього була маленька валізка, в якій він возив одяг, свічки, кадило, все потрібне для освячення і, звичайно, Біблію.
Коли костопільські парафіяни згадували отця Серафима, було помітно, що він залишив слід у їхніх серцях. Пройшло багато років, але вони пам’ятають його і з радістю діляться своїми спогадами.
На запитання, чи в той час їхнім батькам не було страшно, що приїзди священника може побачити хтось зі сторонніх, вони відповідали, що люди, які пережили війну та мали сильну віру, не боялися. Звісно, вони були обережні в словах і вчинках, але впевнені, що їм допомагає віра в Бога.
Як їм вдалося пронести віру через усі ці роки? Пояснив Мечислав Лабенський: «Вона зародилася в ті важкі часи, потім проросли її паростки. Як росте дерево, пускає галузки і розростається, так само й ми. Я бачив, як молилися батьки, і молився з ними, мої діти наслідували нас із дружиною і передали віру своїм дітям».
Таїсія ПЕТРИНА
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
