Початок року ми зазвичай сприймаємо як новий етап. Робимо в цей час урочисті обіцянки, завершуємо старі справи та намагаємося з усіх сил увійти в умовно новий період із чистою сторінкою, на яку ми будемо записувати лише чудові та гідні похвали результати.

У кав’ярні за сусіднім столиком два розфуфирених або, якщо комусь так більше до вподоби, переодягнених ботоксних водоростеїди розмовляли про плани на зимовий відпочинок. Не потрібно було мати слух як у кажана, щоб почути, про що мова, адже обидві дами висловлювали свої думку чітко та голосно, анітрохи ніким не переймаючись.

Відколи мої подруги стали молодими мамами, їхня поведінка почала набувати найрізноманітніших, досить дивних, форм, а теми, довкола яких точилися всі розмови, вводили мене в остовпіння.

Трохи сьогодні подощило. Така собі моросячка, дещо холодна і, як годиться дощеві, мокра. Листя вже не так шарудить під ногами і втратило свій золотавий колір, почула я від своїх земляків, які поспішали на роботу ранковим трамваєм, зодягнені у вишуканий ширвжиток. Дійсно новий ранок розпочався похмурим небом, але чи це причина, щоб зі скислою міною робити перший крок у день?

Прийшла до мене сусідка і знайома, два в одному. Ми живемо поряд досить давно, і з плином часу звичайне «добридень» перетворилося на сердечне спілкування. І ми обидві знаємо, що завжди можемо по-сусідськи розраховувати на склянку цукру чи солі.

Скільки пам’ятаю, завжди перший день листопада в мене асоціюється з чимось незвичайним. Із трохи задушливим повітрям. Із запахом диму від запалених білих воскових свічок у більших чи менших лампадках. Цей запах змішувався з вологістю, якою було насичене повітря, й ароматом опалого листя, що шелестіло під ногами.

Із рукою на серці мушу зізнатися, що я досить критично ставлюся до співвітчизників, а отже, й до самої себе. Я не впадаю в захват від поляків із кожного приводу, та й до довгої та цікавої історії власної країни маю розсудливий, як мені здається, підхід.

Ніколи, навіть у найчорніших видіннях, я не припускала, що після стількох статей, пов’язаних із війною в Україні, в яких я завжди всіма можливими способами вираження підтримувала відважних людей, які щодня стають на прю з варварськими загарбниками з москви, я напишу слова, що викликатимуть у мене гіркоту.

На автостраді між Краковом і Варшавою, так пі рази двері десь посередині дороги, є собі містечко. Ані велике, ані мале – таке, яких тисячі розкидано по Польщі. І до того, як доросле життя закинуло мене абсолютно в інші регіони Землі, впродовж кільканадцяти безгрішних років воно було моєю малою батьківщиною, місцем щастя й безтурботності, рідною домівкою.

Коня з упряжжю тому, хто знайде на нашій планеті когорту тих, хто обрав би смуток, а не радість і сміх. Але оскільки по матінці-землі парадує дуже різноманітне товариство, то, ймовірно, знайдеться дещиця диваків, які мають у своєму гербі ніс, опущений на квінту, постійні скарги й вічно зболену міну.