«Не чекаю, коли прокинеться держава, бо не маю часу», – каже Сергій Годлевський, котрий багато років присвятив впорядкуванню українських цвинтарів на території Польщі. Голова товариства «Фундація незалежність» у Луцьку, куратор проекту «Пам’ять без кордонів» був гостем нашої редакції.
– Пам’ятаєш перший цвинтар, який Ти впорядкував? І коли це було?
– Це був 2002 р. Цвинтар у селі Щипьорному у Великопольскому воєводстві. За сприяння харцерів зі Зґєжа ми працювали і в Центральній Польщі, і на Вармії та Мазурах, і в інших регіонах, там, де залишилися поховання українських воїнів або цивільні українські поховання.
Уже 14 років я їжджу відновлювати українські кладовища на території Холмщини. Із 2010 р. почав працювати ближче прикордоння, в основному в Грубешівському повіті. Починаючи з 2000 р., я вже займався паспортизацією кладовищ і проїхав 367 сіл. Спочатку я робив це як волонтер, пізніше став державним секретарем міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв воєн і політичних репресій при Волинській облдержадміністрації. У цю комісію я прийшов уже з певним багажем.
– Як проходила паспортизація?
– Я поїхав до владики Авеля, він направив мене до отця Яна Кота, православного священика на Грубешівщині. Коли пояснив, що я хочу, він почав направляти мене до людей, які розповідали мені про православні кладовища. Я фотографував їх звичайною «мильницею», замірював. Пізніше познайомився з людьми, які займалися подібною справою. Наприклад, із товариством «Магурич», яке відновлює й реставрує пам’ятники та надгробки на Лемківщині, харцерами із Лодзького воєводства та Ярославом Гурецьким, котрий ознайомив мене із цією роботою на території Польщі, за що я йому дуже вдячний. Саме завдяки харцерам нам вдалося впорядкувати цвинтар у Щипьорному.
– Прикордонні забужанські землі Тебе цікавлять тому, що в родині був хтось із-за Бугу, чи є інша причина?
– Ні. Мій рід походить з-під Берестечка. Ще в ранньому дитинстві я дізнався про забужан, тому що в нашому селі були переселенці, саме так їх тоді називали. На початку 90-х рр. голосно почали говорити і про 1944 р., і про акцію «Вісла», і про виселення з України поляків. Мене цікавила ця тематика. У 1996 р. я вперше поїхав на Холмщину і тоді побачив кілька закинутих українських кладовищ. Познайомився також із представниками місцевої влади.
– Як вони поставилися до Твоєї діяльності? Як пояснювали те, що ці кладовища перебувають у такому стані?
– Усі кладовища на території України належать місцевим громадам. У Польщі частина кладовищ належить церквам або костелам, відповідно всі дозволи на проведення робіт на цвинтарях треба узгоджувати з ними. І польські кладовища в Україні, й українські в Польщі мають подібну історію. Їх планомірно знищували. Я переконаний, що це робили для того, щоб стерти сліди присутності різних етносів на цих землях. Мало того, над цвинтарями відбувалася наруга. Як із одного, так і з іншого боку кордону на їх території влаштовували, наприклад, сміттєзвалища.
– Сумну долю мають також польські кладовища в Україні. Недавно я відвідав кілька з них. Довелося побачити таку картину: в чийомусь розритому родинному склепі – матрац, презервативи і пляшки. З нами була пані з місцевої польської громади, котра сказала: «Ми своїми силами не зможемо зробити тут порядок». Як Ти вважаєш, є надія, що держава нарешті прокинеться?
– Я не знаю, коли прокинеться держава, і цього не чекаю, бо не маю часу.
– Де ви берете фінансування?
– У жовтні ми їздили до Малкова в гміні Мірче Грубешівського повіту. Розчистили там кладовище. Цей проект фінансувало Міністерство молоді і спорту України. Попередні виїзди ми робили, переважно, на спонсорські кошти. Серед спонсорів були, зокрема, представники влади та бізнесу.
– У 2011 р. у проекті «Пам’ять без кордонів» брала участь також молодь із Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Вони розповідали, що дуже здивувалися, коли місцеві взяли свої інструменти і прийшли їм допомогти. Наша молодь запитала, чи їм за це платили, а місцеві відповіли, що ні, просто побачили, що ті не дають ради самі з великим об’ємом роботи та ще й без техніки.
– Це було в селі Модринь. Там на цвинтарі сплелися в одне ціле дерева, дикий хміль, хрести. Сьогодні це кладовище впорядковане й обгороджене, місцеві регулярно косять там траву. Кладовища живуть тоді, коли людина на них приходить.
Коли разом працюють поляк і українець, які до того ні разу не розмовляли польською чи українською, і вони знаходять спільну мову – це народна дипломатія.
– Цього року до нас приїхали польські діти, щоби допомагати впорядковувати цвинтарі на Волині.
– Улітку учасники проекту «Пам’ять без кордонів» впорядковували кладовища в селах Верешин, Ласків, Модринь та Сагринь у гміні Мірче Грубешівського повіту. У жовтні-листопаді українська та польська молодь прибирали разом кладовища у Малкові на Люблінщині, а потім у Несвічі на Волині. Із польської сторони у проекті взяли участь шестеро учнів віком 14–16 років та дві вчительки із Холмської гімназії № 2 імені отця Зигфрида Березецького.
– На моє запитання, чи хотіли б вони сюди ще раз приїхати, відповіли: «Так, бо ми ще ніколи не бачили польського кладовища у такому стані». Українських кладовищ на території Польщі «у такому стані» вони також раніше не бачили.
– Маю надію, коли вони повернуться до Польщі й частина з них буде шукати занедбані некрополі, вони розкажуть іншим молодим полякам, що працювали разом з українцями. Така праця підтримує нашу моральну кондицію, незалежно від конфесії, та об’єднує.
– Як би мала виглядати Твоя діяльність у майбутньому, стосунки «Ти і держава»?
– По-перше, я хотів би налагодити співпрацю із громадами, молодіжними середовищами з однієї та з другої сторони Бугу. Ми маємо піднімати з руїн українські кладовища в Польщі, а рівносильно це потрібно робити із польськими цвинтарями в Україні. Ні польська сторона, ні українська не мають можливості постійно перебувати за кордоном, але про кладовища можуть дбати місцеві жителі.
Для мене була б важливою ситуація, якби, незалежно від мого дзвінка чи дзвінка голови сільської ради, люди пішли і впорядкували польське кладовище. Коли в нас ідуть на цвинтарі після Великодня, щоб процесія зайшла й на польське кладовище. Хотілося, щоб таке саме ставлення було й до українських цвинтарів на території Польщі. Щоб у нас були спільні сигнали, що десь є занедбані польські чи українські кладовища. Щоб так було на цілому польсько-українському прикордонні, не тільки на Волині та Холмщині.
– У Воютині харцери впорядкували місцевий цвинтар, а через два місяці хтось вкрав надгробну плиту похованого там роду Фелінських, виконану з монолітного граніту. Місцеві ніби не знають, хто це зробив, хоча величезну плиту неможливо було винести з кладовища непомітно і без використання техніки. Як зберегти ці цвинтарі від профанації?
– Не думаю, що ніхто нічого не знає. Це злочин, і винуватців повинні покарати. Це питання потрібно підняти в пресі, тому що це спонукає до засудження таких дій. Ніхто не скасовував закрите римо-католицьке кладовище, воно є, і такі об’єкти належать до національної культурної спадщини. Є органи місцевого самоврядування. Органи державної влади мали би звернутися до ієрархів усіх Церков із приблизно такими словами: якщо на території якоїсь парафії є занедбане кладовище, то просимо взяти над ним духовну й матеріальну опіку. Це був би перший крок.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ВОЛОНТЕРИ ВПОРЯДКУВАЛИ КЛАДОВИЩЕ В КИСИЛИНІ
