Як Ви шукаєте патріота, безмежно відданого польській справі, пам’яті жертв Волині трагічного 1943 р., якщо шукаєте поляка й українця в одній особі, йдіть на кладовище в Костополі, там Його знайдете.

Мало кого можна з Ним порівняти. Він був тихим й водночас великим героєм щоденності. Так багато хотів ще зробити, проте не судилося. Його життя згасло раптово і трагічно. Залишилася пустка, якої ніхто вже не заповнить, а безмежний смуток розриває наші серця. Бог Його дав, Бог Його забрав, нехай Ім’я Господнє буде благословенне.

Ось моя оповідь про Вітольда Наумовича.

Його батько, Болеслав Наумович, народився в Мізочі (нині Здолбунівський район Рівненської області) в сім’ї Марії-Магдалини та Лаврентія Шелкопляса. Лаврентій Шелкопляс помер ще до народження сина, тож той із першого дня життя був сиротою. Болеслав закінчив учительські курси, а в 1937 р. отримав направлення на роботу у школі в Гораймівці (нині Маневицький район Волинської області). Там познайомився з українкою Ольгою Сагайдаківською, дочкою отця Єпіфанія з дуже відомої священицької родини. Її брати Саша і Віталій теж були священиками, а Микола закінчив Краківську академію художніх мистецтв і одружився з баронесою Шарлоттою фон Вебер. Віталій вибудував у Гораймівці церкву, а Ольга була в ній регентом.

Болеслав та Ольга покохали одне одного з першого погляду. Шлюб узяли в костелі в 1937 р., повінчав їх отець Леон Осташевський. Ольга залишилася у православ’ї, а Болеслав у католицизмі, це не створювало жодних проблем у їхній сімʼї. У 1938 р. Болеслав із дружиною перебралися до Холоневичів (нині Ківерцівський район Волинської області). Там вони оселилися у службовому приміщенні при новозбудованій школі. Ольга зайняла посаду вчительки співу, а він – історії та польської мови. Там народилася їхня дочка Анна-Наталія, а у грудні 1941 р. – син Вітольд.

Ольга і Болеслав Наумовичі  

У Холоневичах жилося щасливо. Велике українське село, більше тисячі жителів, люди зичливі й добрі, кілька єврейських сімей, кільканадцять польських, пошта й поліцейський пост. Початок війни приніс великі зміни: зі страху перед совєтами із села та околиць повтікали вчителі, чиновники та поліціянти. Користуючись безвладдям, люди кинулися грабувати маєток Керна й вирізати ліс. Тоді вони зрозуміли свою безкарність і те, що грабіж – це вигідно. До Холма за Буг утік також священик Віталій із сім’єю. Болеслав не мав до кого втікати, тож залишився. Совєти призначили його директором школи, проте загроза висилки в Сибір була постійно. Прийшли німці. Ті, як виявилося, більше переймалися проблемами на фронті, а про школу не дбали. Вона, щоправда, ще діяла протягом першого року, але потім сама закрилася: учні не приходили, а вчителеві ніхто не платив. Залишилися тільки шкільний будинок без учнів і службове приміщення, де разом із сином Болеславом жила ще його мати Марія.

Закінчувалася зима 1942 р. Весна не обіцяла нічого доброго. Із Галичини прибули проводирі націоналістичного руху й розпочали антипольську агітацію. Вони говорили, що після того, як викошено жито, настав час косити й пшеницю. Мали на увазі євреїв і поляків. Вони не мали великої популярності серед українських господарів, однак знайшли її серед сільської голоти, яка хотіла здобути позиції в сільській ієрархії. Врешті вони залякали перших, і ті не мали вже жодного впливу на те, що почало діятися, бо боялися за своє життя.

28 березня 1943 р. бандерівці напали на сусідню Галинувку. Вони вбили кільканадцять осіб і спалили частину села. Наумовичі з жахом дивилися на пожежу і втечу українського населення з Холоневичів – ті боялися помсти поляків із Гути Степанської, котрі прибули на порятунок Галинувки. Згарище Галинувки дотлівало, а Наумовичі чекали, що зроблять із ними бандерівці. Надіялися, що їх залишать у спокої, що забудуть про їхнє існування. Зранку Болеслав потайки пішов за молоком для малого сина Вітольда. Треба було йти до села, адже школа була за ним – між Холоневичами і Галинувкою. Коли вертався, побачив, що йдуть десять бандерівців, тож сховався на чиємусь горищі разом із полькою, яку зустрів випадково. Разом слідкували за дорогою. За якусь мить побачив, що бандерівці ведуть його дружину. Не слухав пересторог і вмовлянь польки, з якою сховався на горищі, зліз униз і вийшов їм назустріч. Він знав цих бандерівців, адже жив серед них, учив їхніх дітей.

Тоді вони забрали його й десь повели, а дружину відігнали геть, незважаючи на її лемент і благання. Це була частина полювання – виловлювали поляків, що зосталися. Забрали теж лікаря Ромуальда Сегена з маєтку Керна і ще 13 осіб. Повели їх до стодоли Тадеуша Рокіти в Галинувці. Там їх розстріляли, а стодолу підпалили. Тиждень Ольга боялася піти на місце злочину. Врешті впросила сусідку-українку, бабу Сологубиху, кравцеву жінку. Разом запрягли коня й поїхали на згарище. Ольга голими руками докопалася до обвуглених тіл. Відсувала їх із великими зусиллями, адже тіла розкладалися. На самому низу знайшла свого чоловіка, а біля нього лікаря Ромуальда Сегена. Сеген був хресним батьком її сина Вітольда, він урятував її від смерті під час пологів. Жінки витягли обгорілі останки Болеслава і лікаря Сегена, загорнули їх у ряднини й повезли на кладовище, де й закопали. Залякані жителі Холоневичів спостерігали за цією процесією, не виходячи зі своїх хат. Чути було лише плач жінок.

Могила Болеслава Наумовича і Ромуальда Сегена 

Щоби врятувати своїх дітей, Ольга домовилася з одним бандерівцем – таким самим, як ті, що вбили її чоловіка. За те, щоб він вивіз їх до Олики, вона віддала йому все, що було в хаті. Через два тижні повернулася за матір’ю вбитого чоловіка Марією-Магдалиною, яка не погодилася покинути Холоневичі, бо хотіла бути при могилі сина. Коли Ольга приїхала в село, місцеві українки сказали їй, що свекруху втопили в криниці біля маєтку Керна разом із Трусевичами: Ядвігою, Мар’яном та їхніми дітьми – Барбарою, Люциною і Збігневом. Ядвіга була хресною матір’ю Вітольда.

Могила Марії-Магдалини Наумович і сім’ї Трусевичів

Ольга боролася вже тільки за безпеку дітей, а це було непросто. Бандерівці жили між ними. Люди багато разів вмовляли її не говорити правду, казали: «Мовчи, бо дітей тобі отруять». Багато років була живою пам’ять про вбивство дуже порядного й чесного сільського голови Петра Лебедюка, а оскільки його дружина Зінаїда, чешка, впоминалася про покарання вбивць чоловіка, її теж убили. Її дітям Марисі, Зосі й чотирилітньому Васильку перерізали горла. Дивом врятувався тільки Володя, який живе іще в Луцьку.

Мати змінила синове свідоцтво про народження. Вона записала його як Євгенія, а в інформації про батька подала, що він був за національністю українцем. Вітольд не знав, ані хто він, ані ким був його батько. Він постійно відчував потребу знайти свої корені, аж доки в 1953 р. матір не розповіла про батька й заборонила про це говорити. Вітольд одразу зрозумів, що матір мала на увазі. Від неї він дізнався, яким великим патріотом був батько, як переживав розгром Польщі, як дбав про сім’ю, що не намагався тікати в 1943 р. до Гути Степанської, аби не покидати родину.

До 1961 р. вони жили у священика Мелетія Сагайдаківського, який був сином отця Олександра з Березного, тобто двоюрідним братом Ольги. Коли Вітольд поховав Мелетія, у ньому прокинувся дух батька. З того часу він безперервно, кілька разів на рік, їздив до Холоневичів на кладовище. Приїжджав, покладав квіти і їхав. До села боявся заходити, вбивці його батька були ще живі.

У 70-х роках установив хрест, а у 1988 р. – пам’ятник на спільній могилі батька й Сегена. За незалежної України, коли сільських бандерівців не було вже в живих, отримав дозвіл на встановлення хреста над Ямою смерті. У 2017 р. відремонтував цвинтарну каплицю власника Холоневичів Генрика Сшедзінського.

Цвинтарна каплиця власника Холоневичів, Генрика Сшедзінського

Цього року займався проектуванням і виготовленням базальтових плит, щоб обкласти ними пам’ятник – хрест, встановлений у 1998 р. колишніми парафіянами-поляками.

Пам’ятник на кладовищі у Холоневичах 

Він був неймовірно енергійною людиною. Євгеній-Вітольд Наумович випромінював добро й радість від того, що робив для вшанування пам’яті жертв із Холоневичів. Завдяки Йому я мав надію, що це кладовище не зникне, не заросте повністю, що буде кому доглядати могили. Він говорив мені про необхідність проведення ексгумації тих, кого вкинули у криницю, і перепоховання їх на кладовищі. Розповідав, що душі предків опікуються його діяльністю.

 Януш Горошкевича і Євгеній Наумович

Ми планували зустрітися в липні: я хотів продовжити вже розпочате інтерв’ю, домовитися про плани на майбутнє, пов’язані з увічненням пам’яті. Уявляв собі зустріч і спільні поїздки, хотів багато чого йому сказати й показати. Все раптово перекреслила жорстока доля.

Польсько-українське примирення повинне будуватися на прикладі таких людей, як Вітольд, як його мама Ольга, батько Болеслав, священик Сагайдаківський і їм подібні. Вони – сіль Української Землі, її надія і майбутнє. Інша дорога веде в нікуди. Могили заростають, але пам’ять про вчинки, злочинців і жертви залишається. Жертви просять про пам’ять, і тільки пам’ятаючи їх, ми можемо дійти до примирення.

Спочивай у мирі, Вітольде. Нехай пухом буде Тобі ця Свята Волинська Земля.

Януш ГОРОШКЕВИЧ
Фото надав автор