Міхал Савіцький висів у своїй стодолі, прив’язаний за ноги й підтягнутий догори у відкритих воротах. Більшовики чекали, розважаючись, коли врешті скаже, де його золото.
Коли одному з них прийшло до голови, що треба розвести під ним вогнище, одразу ж сказав.
Війна уподобала гутянську землю. То в одну, то в другу сторону волочилися різні війська. Дівчата й молодиці втікали на болота, залишалися діди й баби, саме їм «випадала честь» приймати гостей. Коли зайди залишалися задоволені гостинами, то щадили доми, адже війна любить вогонь. Потім приходили наступні, розраховувалися за те, що приймали їхніх попередників. Треба було добряче потрудитися, аби переконати їх, що вони – бажані гості, а ті були осоружні. Самогонка притупляла агресивність, але її теж не було де взяти, жита на хліб навіть не вистачало.
Війна війною, а здирливе гостювання більшовиків тривало безкінечно. Міхал віддав золото і став бідняком. Політрук, аби подовжити розвагу, «милостиво запросив» його для подальшої бесіди. Як тут не радіти, коли досі живий та ще й у гості просять? Політрук на кашкеті мав плуг і молот, це відрізняло його від інших більшовиків. Їв, пив та ідейно напучував Міхала, викликаючи цим вибухи сміху в солдатів, якщо це зборище можна було так назвати. Міхал слухав із великою зацікавленістю, щастя сходило на нього разом зі знаннями. Щоправда, знання не йшли до голови: думав, як то втекти. Бідолаха зрозумів, що так чи інакше його доля вже вирішена, і його все одно вб’ють. Спочатку вислухав про гнобителя Пілсудського, радісно підтакуючи. Потім про Денікіна, який разом з Антантою хотів придушити світову революцію, але це йому не вдалося. «Тепер ми йдемо в гості до Варшави, потім – Берлін», – гордість розпирала промовця. «Конармію ніщо не зупинить», – і заснув, п’яний. Міхал, не думаючи про покинуте господарство, вдягнув будьонівку і потемки втік із Гути до лісу.
У селі не було молодих: завербовані влітку 1919 р., вони пішли на фронт. Пізно навесні 1920 р. прийшли від них листи з-під Мінська, надіслані в грудні минулого року. Прийшли також вісті про похід на Київ. Звістки говорили про польсько-український союз і здобуття Києва. Старі не дуже довіряли цим новинам. «Київ дуже далеко, зо 300 верст буде, а залізничні мости зруйновані», – казали. Не було жодних певних звісток, аж поки не приїхали господарі з Остів, котрі їхали зі збіжжям з Олики. Вони привезли відозву Петлюри із закликом до українців вступати в ряди українського війська. Не пройшло й кілька днів, як степанський єврей, виїзний торговець, лементував: «Ой, що за часи! Будьонний уже в Рівному, страх гендлювати!»
Фронту ніхто не бачив, окопів не копали, військ, що відступали, теж ніде не було. Страх напав на гутян, вони спакували торби – й подалі на болота, на обійстя поверталися лише погодувати худобу. Нечисленних коней, які вціліли, як найбільший скарб забрали із собою. Ледве люди пішли на болота, більшовики вже зловили Міхала.
Гутяни вернулися тільки тоді, коли більшовики пішли далі на захід. Залишили пограбоване село, всюди валялися рештки недоїденої яловичини і птиці. Вітер розносив листівки з промовою Леніна до червоноармійців, які вони використовували замість туалетного паперу. Місця їхньої дислокації були позначені всюдисущим смородом фекалій, які прикрашали місцини, де вони відпочивали і стояли. Через кілька днів через Гуту, не затримуючись, пройшов ескадрон польської кінноти, який проводжав жіночий плач. Він ішов у напрямку Осниці, сповитий хмарою куряви. Потім усе втишилося, жнива пройшли спокійно, збіжжя швидко обмолотили й закопали в діжках.
Більшовики не прийшли за зерном, не встановлювали теж своєї влади, забули про Гуту. Йдучи на Варшаву, не дуже спішили, коли ж утікали, видно було поспіх. Розалію Висоцьку дуже це насмішило, вона єхидно запитала в одного більшовика: «Куди ж це ви так спішите?» Той застрілив її на місці і поспішив далі.
Села навколо Гути, сховані посеред лісів, чекали, що буде далі.
Сувора зима минулася, сніги танули, із фронту щасливо повернулися брати Адам і Мар’ян Суліковські з Темного. Коли вони йшли добровольцями, їхній брат Луціан хотів іти з ними, та не міг, бо сухоти відібрали в нього сили. «Брате, не помирай – Польща відновлюється», – сказали йому тоді. Відповів: «Стільки разів нам про неї розказували, а я помираю. Не кажи, не кажи, що Польща відновлюється. Так хотілося б її побачити!»
Фото, знайдені в Гуті Степанській у 50-х роках Петром Абрамовичем
Дорога з Осниці до Гути, перші колгоспні споруди
Дорога з Борека в напрямку Гути
Дорога зі Степані до Гути
Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ
P. S.: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОСТЕЛ У КАЗИМИРЦІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ПЕРЕЇЗДИ ЗА ВЕЛИКУ ВОДУ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: КОЛОНІЇ В ОКОЛИЦЯХ ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ЦАРСЬКІ ДЕЗЕРТИРИ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГОРИНЬ – РІЧКА ГАРНА І СТРАШНА, ЗАВЖДИ БЛИЗЬКА СЕРЦЮ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВЕРНЕННЯ ВИСОЦЬКИХ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СЕЙМ У ВАВЖИНОВИЧА У ВИРЦІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САМОЗАХОПЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ І ЛІСОВІ КОНФЛІКТИ
