Завершується 2014 рік. У Польщі передсвяткова метушня, а на іншому кінці України – війна. Гинуть люди. Зі Сходу «гість», на котрого очікують найменше, намагається вдертися до її дому.    

Оплаток – 2014
13 грудня 2014 р. був для мене не звичайним буденним днем, а великим святом. Мене запросили до Генерального консульства РП у Луцьку на оплаткову зустріч. Тішуся, бо мають приїхати мої добрі знайомі, поляки з Тернополя, Рівного, Кременця й Ковеля. Вони навіть не знають, наскільки вони важливі для мене тут, в українській реальності. Цим запрошенням я відчувала себе відзначеною, пошанованою та гордою з того, що я полька, хоча я була просто однією з багатьох осіб у дзеркальній залі. Із великою радістю вслуховуюся в польську мову. У кутку, на підвищенні, стоїть чудова прикрашена ялинка. Тепло, світло та урочисто. Неподалік від дзеркальної стіни на гостей чекає накритий стіл.

Єпископ розпочинає молитву. Через якийсь час зазвучать колядки. Слово бере господиня, Генеральний консул, а також гості. Усі теплими словами бажають один одному «з нагоди Свят Божого Народження й Нового року, які приносять нову надію, всіляких благ, радості, щастя й достатку в особистому житті та задоволення від роботи». Але найважливіші слова стосуються України. Йдеться про те, щоб ці свята стали часом спокою та поєднання, а 2015-й приніс благополуччя в політичному житті та житті звичайних людей.

Почуваюся тут, як удома, добре й безпечно. Дивлюся на людей, котрі об’єднуються біля оплатка. Я хотіла би, щоб такі спільні зустрічі змінювали людей. Крізь призму сьогоднішнього образу я також стаю кращою.

Ватикан – 1997
У суботу, 20 грудня 1997 р., о 11.30 год. Ян Павло II зустрівся в залі Павла VI із 4 тис. поляків, котрі прибули до Ватикану з різних куточків Польщі та світу, щоб скласти Святому Отцю свої побажання й символічно поділитися різдвяним оплатком.

«Дорогі мої, – сказав тоді в промові Ян Павло ІІ. – Беру з ваших рук різдвяний оплаток і духовно ділюся ним з усіма вами разом і кожним окремо, зі всіма моїми Земляками, котрі знаходяться на Батьківщині та поза її межами, з Костелом у Польщі та представниками влади в нашій країні. У нашому святкуванні Різдва Христового особливе місце займає стіл, навколо якого збирається сім’я, щоб молитися, ділитися оплатком, бажати й споживати різдвяну вечерю. Чудовим звичаєм залишається те, що біля столу одне місце вільне для того, хто може прийти з дороги, для незнайомого. Ці прості жести значать надзвичайно багато. Вони символізують доброту людського серця, що в іншій людині дотримується – особливо в людині, яка потребує присутності Христа й закликає, щоб ввести брата і сестру в клімат сімейного тепла, відповідно до старопольського: «Гість у дім – Бог у дім». Різдвяний стіл певним чином творить і будує людську спільноту. Це значення столу стає ще більш виразним, коли на ньому знаходиться хліб, від якого кожен може взяти шматок і поділитися з іншими. Любов, пробачення, мир із Богом і людьми знаходять у цьому різдвяному жесті чудове вираження. Думаю в цей момент не тільки про наш стіл у сімейному домі, а маю також на увазі великий стіл нашого чудового дому – Вітчизни-матері».

1981 рік. «Гість у дім – Бог у дім»
13 грудня 1981 р., як завжди, о дев’ятій вранці увімкнула телевізор. Екран сніжив. Подумала, що щось зіпсувалося. До сьогодні пам’ятаю той страх і загрозу, коли почула від сусіда: «Не знаєш, що сталося? Війна». «Точно заберуть чоловіка до війська, а я залишуся сама з двома маленькими дітьми», – подумалося одразу. Зима тоді була дуже тяжкою. Купи снігу та мороз. За всім треба було вистояти в довгих багатогодинних чергах, а м’ясо або цукор були виключно за талонами. Часто не вистачало того, що «викинули» в магазин. Бо це не називали «доставили товар», тільки «викинули». Як недоїдки для собак. Сірість і дикість натовпу в таких магазинах вражали. Ми, молоді вчителі, проживали в жахливих умовах. У кухні вода у відрі замерзала, незважаючи на те, що в печі постійно палав вогонь. Комуністична сільська реальність була страшною, а ночі по-гнітючому тихі та страшні. Із 22-ї вечора до 6-ї ранку запроваджено комендантську годину.

Пам’ятаю перше Різдво під час воєнного стану. Святвечір тоді був скромний. На Різдво відкопаною дорогою під наш будинок під’їхав міліцейський «УАЗ» без реєстраційних номерів. Я зі страхом дивилася, як із нього виходить міліціонер і йде до наших дверей. Виявилося, що це був сусід моїх батьків. За ним, із різними святковими смаколиками, вийшли Мама і Тато. Яку ж вони тоді принесли нам радість, цього неможливо описати. Міліціонер з’їв із нами щось, ліг на канапі й одразу заснув. «Нехай спить, – сказав батько. – Вночі мав чергування. Але це добрий хлопець, послухав нас, і ми приїхали до вас поділитися оплатком. Тож відомо, що в перший день свят не їдуть жодні автобуси. Важко їхалося, бо дороги заметені. Але це першокласний водій і добрий чоловік». Ніби хотів підкреслити, що не кожен міліціонер у ті паршиві часи мусив бути поганим. Гість у дім – Бог у дім…

Образ тих свят Різдва Христового 33-річної давнини супроводжує мене щороку, коли сідаю за різдвяний стіл із моїми близькими. Слова батька «добрий чоловік» стають, принаймні в цей день, найважливішими. Завдяки тому досвіду намагаюся бути трішки кращою. Також намагаюся, щоб кожні свята були радісними, але коли починаю ділитися оплатком із моєю сім’єю, то через зворушення починає стискати мені горло.

Моїм батькам

Інколи відвідую будинок моїх батьків. Стільки тут було життя, сміху, розмов, суперечок, співу та плачу. Злість і любов перепліталися зі стражданням, втомою та занепокоєнням. Як у житті. А залишилася з цього всього тільки розпорошена по кутках молитва. На стіні ще висить ікона з лампадкою, привезеною аж із Ченстохови. Проте вона почорніла та вже не світить. Обгоріла. Ніде не можна було купити такої лампочки із хрестиком всередині… Та й до Ченстохови вже ніхто не їздив…
Свята – це очікування на чудеса, віра у здійснення неможливих речей, а я дуже хотіла би, щоб за моїм столом у новому домі сіли всі ті, хто відійшов, котрим я не встигла сказати вголос найважливішого – наскільки сильно я їх люблю.

Ядвіга ДЕМЧУК,
учителька польської мови, скерована в Україну
Осередком розвитку польської освіти за кордоном