Улеслава Любек приїхала на Волинь із Любліна з хором «Iubilaeum», у супроводі якого 8 липня відбувалася меса в луцькому костелі. Вона походить із сім’ї Дембських, котрі родом із Кисилина: пані Улеслава – племінниця польського композитора Кшесимира Дембського. Ми розмовляли з нею після богослужіння в Кисилині.
– До Кисилина мене привела історія моєї родини, – розповіла Улеслава Любек. – Мої дідусь та бабуся, батьки мого тата, народилися в Кисилині. Події 11 липня змінили їхнє життя. Тоді все змінилося. Світ на довгий час припинив бути прекрасним і почав бути страшним. Ця історія жила в моїй сім'ї.
Мій дідусь був одним із тих, хто захищався в костелі. Він вижив, але втратив ногу від осколка гранати, яку нападники кинули у храм, а оборонці не встигли викинути. Бабуся пережила цю подію без особливих поранень. І, може, я й переходжу від нещастя до щастя, але саме тоді мої дідусь та бабуся вирішили одружитися. Із того моменту розпочалося їхнє спільне життя. Вони прожили разом багато років.
– Дивовижна історія. Так само, як розповідь про те, що діячка польського підпілля Яніна Динаковська була свідком на шлюбі Владислава Семашка, який відбувся в Луцькій тюрмі.
– Владислав Семашко пізніше був командувачем мого дідуся. Мої бабуся й дідусь мали дуже непросту долю. Все це описано в книзі «Було собі містечко. Волинська розповідь», яку написав мій дідусь, Влодзімеж Дембський.
– Як дідусеві вдавалося воювати, після того, як він утратив ногу?
– Дідусь не воював на полі бою, а займався організаційними питаннями. Він пройшов бойовий шлях 27-ї дивізії Армії Крайової. Після війни вони з бабусею зустрілися в Любліні. Жили спочатку на Замойщині, згодом поблизу Єленьої Гури, а потім Зеленої Гури. Далі були Валбжих, Кельце та Люблін. Те, що відбувалося на Волині, назавжди залишилося в їхніх серцях. І добре, й погане. Вони зберегли ці спогади з дитинства та молодості й передали нам. Мій дідусь, як дехто говорив, був людиною Ренесансу: він і писав, і малював, і займався музикою. І те, що я тут, на Волині, бачу, мені здається знайомим, бо я це вже бачила на картинах чи чула про це в розповідях.
– Як Вам вдавалося давати раду з тією правдою, яку розповідали в родині?
– Мої дідусь та бабуся, мабуть, оберігаючи своїх дітей і внуків, не розповідали направо й наліво того, що їм довелося пережити. Коли я була дитиною, то про багато речей мені було відомо, оскільки в моєму домі всі знають історію Польщі, але про це завжди розказували так, щоби це не виходило за межі дому. І я не мала із цим проблем, особливо коли згадати про те, що був простір комуністичний та родинний; а вдома все було по-іншому. Коли я почала дізнаватися про волинські події, то дідусь і бабуся ніколи не розповідали про це із претензією, що потрібно помститися. Мій дідусь багато зробив, щоби збереглася пам’ять про те, що сталося. Він намагався зберегти спогади, і свої, і багатьох інших осіб. Тому і з’явилася книжка «Було собі містечко».
Із того, що відбулося, потрібно зробити висновки. Гірше те, що цього ніхто не робить. Постійно у світі відбуваються такі речі.
– Моя бабуся, яка похоронила у спільній могилі своїх сестер та батька, порубаних сокирами, розповідала мені про події на Волині в 1943 р. Коли я питав її, чому українці нам це зробили, вона відповідала: «Боже борони, не кажи, що це зробили українці. Це робили бандити, а українці нас урятували». Що Ваш дідусь розповідав про тих, хто організував напад на костел у Кисилині?
– Він казав, що це зробили упівці. А батьків моєї бабусі теж урятували українці. Вони попередили, що потрібно втікати, бо тут добре вже не буде. Тому родина бабусі пережила ціле те лихоліття без особливих втрат. А ось у родині дідуся все закінчилося набагато гірше: його батьки загинули, й ми не знаємо ані того, де вони поховані, ані того, хто їх убив.
У домі моїх дідуся та бабусі завжди гостював хтось з України, наприклад, як приїжджали торгувати. Вони завжди приймали у себе сусідів із Кисилина, з якими підтримували приязні стосунки. Це були люди. Адже були й погані, й добрі сусіди. З поганими можна не розмовляти й не тиснути їм руку.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
Фото: Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
