У 2005 р. у Варшаві вишла книга Володимира Менджерського „Польська інтеліґенція на Волині в міжвоєнний час”. Це вже не перша книга автора, присвячена Волині міжвоєнного періоду. В останній праці автор використав широке коло джерел, які йому були доступні у Польщі, однак оминув увагою ті польські документи, які зберігаються у Волинському державному архіві. У результаті образ польської інтеліґенції в Луцьку вийшов з деякими лакунами.

Нижчеподані зауваження не претендують на створення цілісного образу луцької інтеліґенції міжвоєнного часу, а лише нагадують про найбільш помітні особистості, пропущені чи недостатньо висвітлені Володимиром Менджерським.

Основа польської громади Луцька міжвоєнного часу

У передвоєнні роки у Луцьку міську думу входило гласними декілька осіб польського походження. Серед них найбільш популярними були: Еразм Перетяткович, Едмунд Мартинович та Ромуальд Якубовський. Кожен з них, крім того що був членом думи, виконував ряд інших громадських функцій.

Так, Еразм Перетяткович входив у ряд комітетів міської думи, стояв на чолі землевласників Луцького повіту, був членом громадського комітету Польська матір шкільна.

У 1919 році Еразм Перетяткович увійшов до складу першого польського магістрату Луцька.

Ромуальд Якубовський – популярний луцький адвокат. Виступав уповноваженим та захисником багатьох луцьких дворян-домовласників, у першу чергу поляків. Якубовський був не тільки гласним Луцької думи, а й протягом 19 років – її юридичним консультантом. Після повернення у 1919 році з евакуації почав виконувати ці ж функції при польському магістраті.

Нотаріус Едмунд Мартинович був не менш популярною і відомою у місті людиною, ніж згадані перед тим особи. Як державний урядовець, він досить успішно долав чиновницькі ранги і вже у 1913 році мав чин титулярного радника, що відповідало військовому званню штабс-капітана чи ротмістра. Протягом значного часу  був гласним міської думи, а в 1919 році – вибраний першим польським бургомістром.

Сюди варто віднести ще один ряд польської інтеліґенції, а саме – дворян-домовласників. В обласному архіві зберігається їх декілька списків і польських прізвищ у них немало. Отож, коли у 1918 році були вибори до міської громадської ради, то серед інших значних партій і блоків був і польський. Тому в новообраній громадській раді була помітна група саме поляків.

Навесні 1919 року польські війська зайняли значну частину Волині і було утворено Волинський округ із центром у Ковелі. За розпорядженням комісара цього округу, а згодом – Східних земель у червні цього ж року було скликане засідання членів Луцької громадської ради, що залишалися у місті. Саме на цьому засіданні польського магістрату було вибрано бургомістром Едмунда Мартиновича. Секретарем ради магістрату став Вацлав Мартинський, а правовим радником – Ромуальд Якубовський. Посаду бургомістра Мартинович двічі посідав із деякою перервою. Другий раз був поновлений на посаді за пропозицією комісара Східних земель.

У червні 1921 року замість ради при магістраті було утворено суспільно-господарську раду на чолі з екс-бургомістром Мартиновичем. Серед інших справ, рада розглянула питання про межі міської території після приєднання у 1910 році приміських сіл і хуторів. На основі опорних пунктів кордонів міської землі згодом був складений план міста землеміром Леопольдом Пашковським. Після Мартиновича головою ради став лікар Францішек Мілашевський. Він, як і лікар Адам Войніч, очолювали немало різних громадських організацій міста, і обидва очолювали різні комітети Першого з’їзду лікарів східних земель у 1928 році, що проходив у Луцьку.

Майже усі перераховані представники луцької інтеліґенції мали давнє родове волинське коріння і саме на їх основі розширювалося їхнє коло.

Молоде поновлення луцької інтеліґенції

Польське населення Луцька значно збільшувалося за рахунок приїжджих із центральних воєводств Польщі. Якщо у 1920 році Луцьк нараховував дещо більше 20-ти тисяч мешканців, то вже до 1939 року чисельність громадян міста практично подвоїлася. Серед приїжджої луцької інтеліґенції, у першу чергу, необхідно назвати молодих науковців та архітекторів. Наприклад, Юзеф Диткевич, історик мистецтва, котрий у 1932 році став консерватором пам’яток, членом наукового товариства і одним із організаторів Волинського краєзнавчого музею. Також Ян Фітцке – один із хранителів музею, археологічний дослідник Волинського краю, або Збігнев Ревський.

У міжвоєнний період Луцьк мав цілу когорту молодих архітекторів, зведені за їхніми проектами будинки значно змінили вигляд старого Луцька. Крім згаданого Менеджерським Тадеуша Садковського тут працювали на різних посадах Людвіг Самотня, Станіслав Словіковський, Казимір Школьницький, Тадеуш Красінський, Юзеф Новак. Більш детальніше зупинимося на долі двох архітекторів: Анни Барановської і Францішека Кокеша.

Анна Барановська – лучанка, донька міського інженера, вихованка Луцької гімназії імені Тадеуша Костюшки. Після закінчення Варшавської політехніки повернулася до рідного міста. Керувала роботами по зведенню кравецької гімназії, брала участь у проектуванні панцерної гімназії. Найцікавішим її твором був проект школи імені Королеви Ядвіги.

Найбільш плідною на будинки раціонального стилю серед луцьких архітекторів була праця Францішека Кокеша. Закінчивши у 1922 році архітектурний відділ Львівської політехніки, працював у Луцьку на різних посадах. Після конфлікту з волинським воєводою за неякісний ремонт воєводської контори, залишив державну службу і організував приватне архітектурне бюро.  За його проектами зведено чи перебудовано більше двох десятків різних житлових будинків, шкіл і два кінотеатри. Із них надзвичайно цікавим був проект кінотеатру „Полонія”. На головному фасаді кінотеатра мало бути шість великих квадратних вікон, об’єднаних у прямокутник, що здалеку нагадував екран. Саме Кокеш був ініціатором з’їзду архітекторів Волині, а також очолював комітет при кафедральному костелі по оцінці творів мистецтва, що зберігалися у різних костелах єпархії.

Місцеві документи свідчать, що Анна Барановська виїхала у Польщу. Про долю Францішка Кокеша наші джерела мовчать. Можливо, нинішня публікація допоможе відшукати сліди їх дальшої долі.

Вальдемар ПЯСЕЦЬКИЙ, краєзнавець