«Врятував Юзефа, сам загинув. А Біблія вціліла». Лучанин знайшов у сімейному архіві книгу, яка «побувала» на обороні Варшави в 1939 р.    

Спільна історія польського й українського народів – не сухі зведення, цифри і статистичні дані. Це долі людей, кожна з яких неповторна та щемлива. Одна з таких – історія Стефана Гримака, молодого хлопця, який після нападу нацистів на Польщу у вересні 1939 р. опинився у вирі трагічних подій оборони Варшави. Історію його смерті розповів рідним Стефана його побратим – варшав’янин Марек. Нащадок Стефана – лучанин Іван Синюк – пам’ятає переказану дідусем оповідь про варшавську трагедію. А нещодавно він знайшов ще й Новий Заповіт, який Стефан завжди носив із собою і який дивом вцілів у битві.

Гримаки – родина Івана по мамі. До 1944 р. вони мешкали на хуторі, що так і називався – Гримаки. Хутір знаходився на території Любачівського повіту Підкарпатського воєводства – місцині, що має етнічну назву Надсяння. Поселення у 44-му розгромили більшовики, які наводили на цих територіях свій лад після попередників фашистів.

– Стефан був братом мого дідуся Івана, – пригадує Іван Синюк. – Дід мені про нього розповідав. У 1939 р. він мав усього 19 років, але після початку війни його призвали до Війська Польського. Потрапив у Варшаву та брав участь у її обороні. Рідні довго не знали про долю Стефана, аж поки в 1942 р. їх не знайшов його товариш. Він шукав сім’ю Стефана, аби передати їм його вцілілі речі, серед яких – Новий Заповіт, виданий у Варшаві у 1908 р.

Того чоловіка звали Марек. Іван зазначає, що дід, розповідаючи про вечірній візит незнайомця в далекому 1942-му, завжди дивувався, як то він насмілився в окупованій Польщі шукати їхню родину?

– Пам’ятаю, ще маленьким був, але постійно просив діда ще і ще розповідати цю історію, – каже Іван Синюк. – Така вона була мені вже цікава. Починав дідусь завжди однаково: «Було вже темно, ми й каганець запалили. А тут двері – скрип! Заходить чоловік у цивільному. І зразу: «Вечір добрий! То ви Гримаки? Я бачив, як ваш Стефан загинув!»

Той Марек був корінним варшав’янином. Дідусь Іван не пам’ятав ні його прізвища, ні подробиць того, як він знайшов їхню родину. Але історія Стефана закарбувалася в пам’яті назавжди.

…Стефан і Марек потоваришували у війську. Коли їхню частину перекинули у Варшаву, Марек тільки й молив Бога, аби його родина встигла евакуюватися з міста. Якось він отримав наказ передати якийсь документ командиру одного з добровольчих батальйонів, сформованих для захисту міста. Разом із Мареком до добровольців вирушив і Стефан Гримак.

Там, серед варшав’ян, що взялися захищати своє місто від нацистів, Марек несподівано зустрів батька й меншого 15-річного брата Юзефа. Малий ніяк не хотів лишати лінії оборони й казав, що якщо батько його прожене, він все одно піде воювати. Батько й вирішив, що при собі тримати сина буде безпечніше.

Марек розповідав, що батько загинув під час першої ж танкової атаки. Солдати армії, серед яких і він зі Стефаном, не встигли повернутися у свою частину. Не було іншого виходу, аніж стати до бою поряд із добровольцями. У тому пеклі намагалися триматися разом – Стефан, Марек і малий Юзеф.

– Дід Іван переповідав, що коли вечірній гість дійшов до розповіді про загибель Стефана, то почав плакати. До речі щоразу розповідаючи мені цю історію, плакав і дідусь. Тому я це місце оповіді любив найменше, – згадує сьогодні Іван.

А було так. Стефан і Юзеф сиділи в окопі. Малий зачудовано роздивлявся затвор на щойно виданій гвинтівці. І тут раптом Стефан хапає його за одяг і щосили кидає худого хлопця вздовж окопу. Марек був за метрів три, все бачив. Через мить у те місце, де перебував Стефан, а секунду тому – і Юзеф, влучив снаряд. І то настільки точно, що й хоронити потім не було чого… Певно Стефан чи почув, чи відчув біду, що наближалася.

Марек із братом Юзефом зрештою вижили в тій варшавській бійні. Пережили і бомбардування, і здачу в полон. В усіх перипетіях Марек носив із собою мішок із речами Стефана Гримака. Пообіцяв, якщо виживе, передасть його рідні, розповість, як загинув, подякує.

– Серед речей, казав дідусь, був Новий Заповіт, – оповідає сьогодні Іван Синюк. – Дідовий брат завжди хотів бути священиком, носив книгу при собі, акуратно й ретельно замотував у шматок цупкої тканини. Але коли я питав дідуся, чи збереглася та книга, він знизував плечима й казав, що після 1944 р. її жодного разу не бачив.

1944-й – ще один трагічний період у родині Гримаків. Польські комуністи розгромили їхній хутір, і люди мусили шукати іншої домівки. Дідусь Івана оселився на Тернопільщині, де й одружився. Вже його донька переїхала пізніше до Луцька, там вийшла заміж.

– Якось я був у бабусі на Тернопільщині. Було це невдовзі після смерті діда, – згадує Іван. – Переглядав старі документи і серед них знайшов невеличку книжечку. Видана в 1908 р., але напрочуд добре збережена… Я й здогадався, що то та сама, яка дивом повернулася з Варшавської битви… Перепитав бабцю, та підтвердила, книга – дідового брата Стефана.

Іван Синюк вирішив передати книгу до музею, що організовується при Луцькій дієцезії римо-католицької церкви. Разом із Новим Завітом у фонди нового музею із сімейного архіву Гримаків перекочували ще кілька книг, зокрема Біблія, видана 1898 р. у Варшаві. Іван Синюк хоче, аби книги стали надбанням польської громади Волині, адже нерозривно пов’язані з історією цієї країни: «Там вони точно будуть добре збережені. І, дасть Бог, через 100 і через 200 років усі відвідувачі знатимуть історію мого предка».

Юрій РИЧУК