«Наростає розчарування, дехто говорить, що буде наступний Майдан, але я вважаю, що все переросте у стан апатії. Мені здається, що Україна ще довго страждатиме через нестабільність. Щодо деталей, то сьогодні нікому не вдасться їх визначити. Усвідомлюючи це, ми мусимо відповідно приготуватися», – говорить у розмові з порталом wPolityce.pl Міхал Дворчик, засновник і голова фонду «Свобода і демократія», депутат від «Права і справедливості».

wPolityce.pl: Для майбутнього поляків на Сході важливе значення має майбутнє української держави. Чи ця країна витримає випробування?
Міхал Дворчик: На наш погляд, події останніх років здійснили коперниківський переворот у політичній свідомості українців. У Польщі ми часто бачимо лише захід України, на якому й раніше помітні були сильні прозахідні симпатії, поєднані, на жаль, із сентиментом до українського націоналізму. Схід і центр були іншими. До Майдану та війни там домінували, хоч і різного ступеня, проте все ж пострадянські погляди та свідомі багатовекторні стосунки з Росією. Нині це змінилося. Тягнучи за собою багаж минулого, українське суспільство рішуче «повернуло» на захід.

На жаль, ситуація з українською державою виглядає значно гірше, ніж з українською ідентичністю. І, мабуть, саме на це робить ставку Росія. У багатьох українців немає відчуття, що ситуація розвивається в доброму напрямку. Послаблюється кон’юнктура, зокрема й з огляду на нову хвилю війни в Сирії та імміграційну кризу. У внутрішніх справах панує застій. Ніхто не зачепив судів та прокуратури, тобто тих елементів, які були ядром корупційної системи. Корупція продовжує квітнути, громадян продовжують грабувати. Практично не здійснюється реформа самоврядування.

Ніхто також не покарав винних за злочини на Майдані, навіть тих небагатьох, котрих затримали, випускають під заставу, а вони потім втікають у Росію. Трохи краще виглядає ситуація у війську, але це виключно результат війни, яка змушує до певних змін.

– То що ж тоді буде далі з Україною? Розпад, занепад, повернення до влади прихильників Росії?
– Наростає розчарування, дехто говорить, що буде наступний Майдан, але я вважаю, що все переросте у стан апатії. Мені здається, що Україна ще довго страждатиме через нестабільність. Щодо деталей, то сьогодні нікому не вдасться їх визначити. Усвідомлюючи це, ми мусимо відповідно приготуватися.

– Як можна приготуватися до нестабільності?
– Є справи, які можна зробити та які за будь-яких обставин стануть доброю інвестицією. Дуже важливо докласти зусиль щодо формування та зміцнення прихильної нам української еліти. Нам потрібно вчитися від німців, чиї фонди протягом багатьох років інвестують у нашу інтелігенцію. Ми можемо робити те саме в Україні. Тим більше, якщо дивитися далеко в майбутнє, в перспективі поколінь тільки співпраця Польщі та України дасть нам шанс на серйозне ставлення до нас як Москви, так і Берліна. Іншого виходу немає.

Не можна жаліти ні грошей, ні сил на стипендії, дотації, семінари. Не можна хоча б тому, що зараз вирішується фундаментальна справа. Потрібно визначити, які елементи української історії стануть початком відліку для української держави, для сучасної української ідентичності. Сьогодні Український інститут національної пам’яті спирається майже виключно на глорифікацію ОУН-УПА, чого ми не можемо сприйняти.

– Але скарбниця українських міфів, які викликають у поляків позитивні асоціації, не така багата.
– Всупереч усталеній думці, в ній можна багато чого знайти. Є договір між Пілсудським і Петлюрою, Січневе повстання, Перша Річ Посполита з традиціями першої Хотинської битви та Гадяцького договору.

– У Польщі ми часто чуємо, що в сучасній Україні культ Бандери – це маргінес, що ми не повинні так сильно цим перейматися. Чи це дійсно так?
– Із погляду політики це сьогодні дійсно маргінес. Доказ – результати останніх парламентських і президентських виборів. Проте це потужна інтелектуальна течія. У цьому напрямку розвиваються історичні дослідження та українське мислення, якщо йдеться про навчальні програми. Водночас потрібно пам’ятати, що українці не мають відчуття, що вони займаються діяльністю, спрямованою проти Польщі. Тому що в українській історії такої події, як геноцид на Волині, просто не існує.

– Вони про це не згадують і думають, що цього достатньо, так?
– Так. Якщо на них натиснути, то починається ухиляння від прямої відповіді, заміна поняття геноциду формулюванням «Друга польсько-українська війна», що не має нічого спільного з реальністю та є звичайною неправдою. А на неправді не вдасться побудувати нічого позитивного, тим більше не вдасться побудувати майбутнього та добрих польсько-українських стосунків. Українці повинні розібратися зі своєю історією. Звичайно, ОУН-УПА воювала також із комуністами, боролася до середини 50-х рр. Проте історія цієї організації ніколи не буде повною без усвідомлення, що такі люди, як Степан Бандера чи Роман Шухевич, були політично або безпосередньо відповідальні за Волинську різанину. Важливу роль у цій політиці замовчування відіграє, на жаль, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. На мою думку, він більше ідеолог, а не історик.

– Тобто бандерівщина, міф ОУН-УПА – це не епізод? Ми матимемо з цим справу ще протягом довгих років?
– Для багатьох сучасних українців це цікава історія, в якій є боротьба, героїзм, опір. Українська еліта вбирає таке трактування. Єдина серйозніша міфотворча альтернатива – це Велика вітчизняна війна, боротьба сотень тисяч українців у лавах Червоної армії. Проте цей елемент помітно слабшає, і його ослаблення відбуватиметься разом із відходом ветеранів, а також тому, що міф Великої вітчизняної війни нічого важливого не може дати українській державі, котра воює з Росією.

– Українці часто відповідають на наші претензії своїм списком кривд, яких зазнали з боку поляків.
– Якщо ми серйозно думаємо про польсько-українське поєднання, то мусимо серйозно трактувати ці скарги. Є справи, в яких ми повинні визнати свої провини. За деякі елементи нашої політики в міжвоєнний період, за окремі дії польського підпілля під час Другої світової війни. З одним важливим застереженням – ця візія не може бути симетричною. Волинська різанина була безпрецедентною подією в історії, геноцидом, і Україна повинна це визнати. Потрібно також пам’ятати про те, хто розкрутив цю спіраль ненависті, хто почав убивати.

Kresy24.pl, wPolityce.pl