Життя – це мозаїка з людських доль і жоден камінчик у цій мозаїці не схожий на інший. Часто долі вражають своїм трагізмом. Біда не обирає національність. Вона без стукоту й запрошення вдирається у наші життя. Не оминула вона й польської сім’ї Секів.
Ядвіга, Леокадія, Тереза, Станіслав та Мечислав Секи своє дитинство провели у страшні лихоліття війни. Ще до війни їхній батько Петро Сек у пошуках роботи переїхав з Польщі до Маневич, тоді ще молодого населеного пункту. Там познайомився з Іоанною, яка раніше проживала у Старій Синяві, що на Хмельниччині. Згодом Петро та Іоанна одружилися, а у 1925 році у подружжя народилася донька Ядвіга. Через два роки на світ з'явилася Леокадія, згодом – Станіслав, Мечислав і Тереза.
Свого тата діти майже не пам'ятають, він помер зовсім молодим. Петро Сек працював робочим на лісопилці «Тартак» у Маневичах. Одного дня у 1939 році, коли прийшов додому на обід, йому стало погано. Чоловік помер у 30 років від серцевого нападу, залишивши дружину та п'ятьох дітей.
У ті часи панувала велика скрута. Хлопець із сусідської сім'ї, аби якось прогодувати рідних, пішов працювати в Маяки (колись – Kniahininek). Тоді там мешкали лише чехи, до того ж вони були заможними. Якось, коли приїхав додому, то взяв 11-річного Станіслава з собою. Хлопець пас у чеха корів. Пригадує, що навіть тоді, коли випадав сніг, доводилось босим йти на роботу: взути було нічого. Старші сестри теж тоді підзаробляли – у сусідньому селі.
Війна у Маневичах почалася не у 1941 році, а на 2 роки раніше – коли радянські війська прийшли “визволяти” Західну Україну. Коли ж почали наступ фашисти, сім’ї довелося втікати: найстаршу Ядвігу хотіли забрати на роботу до Німеччини. Так опинилися в Шепелі. Мама, Іоанна Сек, влаштувалася робітницею при німецькому гарнізоні. «Якось, коли прийшов до неї, - розповідає пан Станіслав, - мама налила неповне відро води. Потім вкинула до нього шматок м’яса, а зверху налила борщу. Німці пропустили мене: думали, що несу помиї. Ось так ми виживали».
У Шепелі по сусідству жила старенька бабуся. Одного вечора вона прийшла у наш дім і сказала: «Я Вас прошу, не ночуйте сьогодні вдома!». Коли стемніло Іоанна з 5 дітьми втікла через поле до найближчого польського хутора. Пані Тереза розповіла, що мама перемотала їм, малим, ноги ганчір’ям, аби не замерзли. Іншу сусідку того вечора вбили. Хтозна що було б із сім’єю, якби не пересторога старенької сусідки…
Потім доля занесла Секів до «пляцувки» - польського маєтку. Старших дітей прийняли на роботу. Одного дня хазяїн дав коней Станіславові, попросив поборонувати поле. Воно знаходилося на пагорбі. Поселенням проходила третя лінія оборони. Того дня над маєтком пролітав німецький літак. Радянські солдати, які розташовувалися в садку, почали стріляти. Через півгодини на небі з’явилося 9 літаків і почалося бомбардування. Коні зірвалися і побігли, а Станіслав впав і лежав на землі. Коли все скінчилося, підвівся. Все було чорним. Залишилися лише руїни.
Після того випадку хазяїн переїхав до Польщі, сім’я Секів – до Луцька. Винаймали будинок у самотнього інваліда, доглядали за ним. Розповідають, що в сім’ї була можливість виїхати до Польщі і мама навіть зібрала усі документи. Та все ж вирішили залишитися в Україні. Пізніше, після війни, усі здобули освіту і поступово почали підніматися на ноги й будувати власне життя.
Вікторія САВЧУК
