На початку травня редакційний колектив «Волинського монітора» відвідав Лемківщину. Як медійний супровід та волонтерів, а також як нових приятелів Товариства приятелів Новиці, нас запросили на IV Театральні зустрічі «Innowica-2011».

Першотравневий сонячний ранок з лихвою компенсував «подорожній труд» подолання понад 400-кілометрової траси з Луцька та нічне прибуття у Новицю. Лемківське село, батьківщина поета Богдана-Ігоря Антонича, знаходиться у прекрасних Нижніх Бескидах, розпочинає і закінчує свої кордони між двома старовинними дерев’яними церквами вздовж заасфальтованої дороги, що в’ється над гірським струмком. Поодинокі стежки і доріжки ведуть до розташованих неподалік подвір’їв із хижами, будівель та шматків обробленої землі. Захоплюючись мальовничістю поселення, шукаємо сліди лемківської минувшини. Важко повірити, що колись, перед війною, тут жило більше людей. Пейзажі, позбавлені корінного населення, провокують на сумні рефлексії про долі українських поляків, кримських татарів, польських українців та представників інших національностей, котрих «післяялтинська» реальність вирвала із родинних гнізд. Влада ПНР, що у сталінському стилі реалізувала свою «славну» операцію під назвою «Вісла», одним махом надовго перервала одну із найбільш оригінальних та цікавих культур передвоєнної Польщі.

Вже кільканадцять років можна несміливо говорити про повільне відродження лемківської культури, оскільки протягом останніх років багато лемківських сімей повернулося на свої давні землі. Численні групи лемків нині проживають у Новиці, Гладишові, Усці Горлицькому, Криниці, Лосі, Бартному, Ганьчові, Зиндранові, Бєланці та Здині, де щорічно організовується найбільша у світі імпреза «Лемківська ватра». Останній перепис населення у 2002 році доводить, що у Польщі проживає близько 6 тисяч лемків, хоча, на думку самих лемків, їх кількість, швидше за все, удесятеро більша.

Мандруючи Новицею, напрошуємося порозмовляти із лемківсько-польською сім’єю Міхняків.

77-річний лемко і мешканець Новиці від діда-прадіда Дмитро Міхняк, землероб за спеціальністю, кількома реченнями представив історію Новиці та своєї сім’ї.

Дмитра Міхняка не вивезли ані до СРСР, ані вглиб Польщі, оскільки його старший брат був солдатом ПНР-івського Польського війська. Пам’ятає багато: і нелегке життя у міжвоєнний період, і німецьку окупацію і тих, котрі вислужувалися перед окупантами – німецького поліцая, українця Петрушку і німця Штула із посту в Усці. Також пам’ятає про п’ятьох убитих із Новиці за ялівку, про відділи УПА, що переховувалися у найближчих лісах, і про місцевого вчителя, замордованого поліцаями за приховування інформації про українських партизанів, про «добродіяння» нових комуністичних властей Народної Польщі. Пам’ятає перші повернення мешканців Новиці. Про все це говорить із якимось філософським спокоєм. Також тверезо і в міру оптимістично оцінює сучасне польське сьогодення.

Не всі могли лишитися на «своєму». Як і багатьом лемківським сім’ям, сім’ї Марії Вацек (дівоче прізвище – Капелюх) наказано протягом двох годин спакувати увесь свій пожиток. Їх було вивезено на західні землі.

Багато лемківських сімей отримали колишні німецькі господарства і залишилися там назавжди. Після періоду десталінізації Польщі лемки поволі почали повертатися «на своє». Пані Марія згадує, що її сім’я змушена була викупити свій будинок у держави. Як і всі «тутешні» мешканці, жили завдяки власному господарству. Значною мірою допомогло дофінансування сільського господарства Євросоюзом. Певний час Пані Марія навчала дітей у початковій громадській школі у Новиці, яку заснувало Товаристо приятелів Новиці, а згодом передало лемківській спільноті. Чоловік Пані Вацек – поляк, нині проживають разом із усією сім’єю у гарному новозбудованому будинку навпроти своєї старої домівки. Так само, як і сім’я Міхняків та багато інших сусідів, із розумінням та доброзичливістю поставився до факту поселення у своєму селі новоприбулих «утікачів» із міст з різних куточків Польщі.

У цій традиції лемківської землі лежить повага до людей, проникнення і взаємне збагачення культур, що живуть разом із іншими національностями. Як сказала нам на прощання лемкиня Марія Вацек: «Немає поганих чи добрих національностей – є лише Люди та людці».