У січні 2016 р. за ініціативи Полонійного культурно-освітнього товариства в Тернополі та під патронатом Генерального консульства РП у Луцьку відбувся літературний конкурс, організований із нагоди Дня бабусі та дідуся.    

Учасники конкурсу могли обрати одну з тем у вікових категоріях: від 11 до 13 років – «Ласкаві руки бабусі й мудрий усміх дідуся»; від 14 до 16 років – «Від покоління до покоління: традиції та звичаї моєї родини»; від 17 до 19 років – «Історія мого роду». Пропонуємо увазі наших Читачів фрагменти із вибраних робіт.

Анастасія Шестюк, III вікова категорія, 19 років, Полонійне культурно-освітнє товариство в Тернополі:
(…) За кожною фотографією, за кожним хрестом на кладовищі криється подекуди трагічна, а часом захоплива історія про різні покоління багатодітної родини Драчів-Бабок-Приліпків-Романюків, про землю і важку працю, про весільні пісні та колискові, про колядки, про таланти, про дівчат і хлопців із нашої родини, котрі прагнули навчатися й хотіли бути потрібними людям… Ця історія не поміститься на одному аркуші, навіть на сотні. Проте розповім кілька слів про мою бабусю Ксенію та її сестру, мою хресну матір Євдокію – розповім стільки, скільки можна (…).

Бабуся – це друга мама. Вона перша, хто додасть надії. Бабуся – це забуті й відроджені нею в нас, її внуках, старі звичаї, це незліченна кількість пісень, які вона співала… А моя хресна мама Євдокія – це людина надзвичайно особлива, неподібна на інших, дуже шанована в селі та в сім’ї. Вона ніколи не нав’язувала своєї думки, а коли її про щось питали, то була найавторитетнішим порадником. Вони любили нас усіх безмежно, молилися за нас. Нині спостерігають за нами з неба. Я часто думаю, що належати до такої незвичайної сім’ї – це велике щастя.

Марина Одарич, II вікова категорія, 16 років, Полонійне культурно-освітнє товариство в Тернополі:
Мене звати Марина. Моя сім’я невелика: лише мама, тато і я, але ми й так добре проводимо час. Наші традиції та звичаї виникли після мого народження.

Одна із найцікавіших і найсмішніших така: якщо хтось із нас має день народження, то повинен переодягнутися у свинку. Не запитуйте чому. Ця традиція існує від мого другого дня народження. Ми стали старшими, але нічого не зробиш, традиція є традицією, потрібно її дотримуватися. Здивуєтеся, але ніхто їй не суперечить і не змінює її. Щиро кажучи, коли матиму дітей, продовжуватиму її надалі.

Черговий нетиповий звичай – святкування Нового року. Коли всі опівночі слухають новорічні привітання президента, члени моєї сім’ї пишуть листи, які отримають через рік. У цих листах ми висловлюємо свої мрії, які хочемо втілити в життя впродовж наступних 365 днів. Завдяки цій традиції ставимо перед собою завдання й намагаємося їх реалізувати. Не завжди ці завдання мають бути серйозними, необхідно лише трішки оригінальності й виключно позитивного мислення.

...Можу писати без упину про сімейні звичаї та традиції, проте, читаючи це, ви не зрозумієте, як вони виглядають. Для цього вам потрібно було б побачити їх на власні очі й навіть узяти в них участь. Не скажу, що моя сім’я має багато звичаїв, проте вони мало в кого ще трапляються, є особливими й дуже багато для нас значать!

Олександра Шаровська, I вікова категорія, 12 років, суботня школа польської мови у Чорткові при Польсько-українському культурно-освітньому товаристві імені Адама Міцкевича:
Мене звати Олександра Шаровська. Мені дванадцять років. Я українка, проте маю польське коріння. Батьки мого тата – бабуся Олександра й дідусь Євстахій – вже померли. Тож розповім про батьків моєї мами. Бабуся й дідусь проживають у місті Кам’янець-Подільському, який знаходиться за 100 кілометрів від мого дому. Один раз чи двічі на місяць ми їздимо до них. Мою бабусю звати Надія, їй шістдесят сім років. Вона завжди весела і дбайлива. Щоразу, коли ми приїжджаємо до них, бабуся пече нам пироги. Мого дідуся звати Борис, і йому сімдесят один рік. Він дуже мудрий і спортивний. Дуже дякую дідусеві за те, що він навчив мене їздити на велосипеді, добре плавати і ловити рибу. Також хочу розповісти про моїх померлих бабусю й дідуся. Однак це сумна тема. Дідуся я не пам’ятаю, бо він помер за рік до мого народження. Його звали Євстахій. Знаю його тільки зі спогадів тата. Знаю, що він мав маму польку й тата українця. (…) Колись розповім про них моїм дітям.

Микола Галтюк, I вікова категорія, 13 років, суботня школа польської мови у Чорткові при Польсько-українському культурно-освітньому товаристві імені Адама Міцкевича:
Добрі дідусь і бабуся – це щасливе дитинство. (…) Моє дитинство завдяки їм, завдяки теплим ласкавим рукам бабусі, лагідним і мудрим словам дідуся, немов казка. Які смачні тістечка випікає моя бабуся Богданка. Задумуюся, звідки вона бере енергію та знаходить час для мене, адже доглядає стару матір. Це мама мого тата. А бабуся тата, котрій 90 років, завжди мене притулить, заспіває й розповість історії зі свого життя. Сидиш, слухаєш і уявляєш, як це було колись, холодно і голодно.

(…) Але справжнім героєм для мене став батько бабусі – мій прадідусь Антоній Пукас. Моє польське походження я успадкував від нього. (…)

ВМ