Історію села Тріски, що сьогодні територіально входить до складу Красилівського району Хмельницької області, я б назвала особливою.

Про нього мені розповіла моя бабця, коли я ще школяркою гостювала у неї. Село славилося тим, що навіть при радянській владі плекало польські традиції, оберігаючи культуру і мову. Поселення тут виникло в XVII столітті. Заснували його поляки, котрі приїхали на заготівлю деревини особливої породи дуба для потреб польського кораблебудування. Кажуть, що в ті часи була укладена така довготермінова угода між царською Росією та Річчю Посполитою. В історичному архіві Кам'янця-Подільського є також відомості, що дуби із цієї місцевості експортували для укріплення островів Венеції.

Маленьке поселення поступово переросло в повноцінний населений пункт. Назва села походить від слова “тріски” (польською «drzazgi»). Коли вирубували дуби, летіли тріски і місцеве населення приходило до польських лісорубів попросити тріски для опалення хат.

На сільському обійсті нас зустріла 89-річна пані Владислава. Трішки схвильована, сиділа за накритим білою скатертиною столом, на якому стояв великий букет бузку.

– Джєнь добри! – вітаємося польською. На обличчі Владислави Молодецької з'являється щира усмішка.

– Ой, дітки, як давно я чула свою рідну мову, – відповідає теж польською.

Народилася наша героїня в грудні 1922 року в сім'ї одноосібних господарів, у якій підростало восьмеро діток. Сім'я жила з того, що обробляла власну землю та вирощувала худобу. Бабця добре пам’ятає свою маму Марію та тата Миколу. Особливо в пам’яті закарбувалися миттєвості, коли пішки з мамою йшла до сусіднього села Терешки у костел, де мама співала в хорі. З найменших літ її серце і душа пов’язані зі щирими молитвами до Бога і Божої Матері. А ще тепло згадує свою бабусю Варвару Островську, 1847 року народження, яка дожила до ста літ і в спадок передала любов до рідної мови і молитви. Пані Владислава показує нам молитовники та ікони, які дісталися їй від бабці та мами. Це для неї безцінний скарб та сімейна реліквія.

Заслуговує окремої уваги історія школи-семирічки с. Тріски, до якої ходила наша героїня з 1929 по 1933 рік, закінчивши неповних чотири класи. Унікальним є те, що з 1920 року по 1933 рік з дозволу радянської влади викладання у школі всіх шкільних предметів велося польською мовою. У 1933 році комуністи закрили школу.

Пані Молодецька, як на свої роки, має феноменальну пам'ять – пригадує прізвища директора школи та вчителів. Директором школи, за її навчання, був пан Прушинський, а математику викладала пані Шиманська. В ті роки у селі проживало близько тисячі осіб і всі вони були поляками. Лише одна українка проживала у селі, Софія Маркевич, котра у школі викладала українську мову. Тому місцеві про себе говорили: «Тисяча поляків і одна українка».

У селі не було костелу, лише капличка на кладовищі, на якому хоронили дітей. Поховання дорослих відбувалося у сусідньому селі Терешки, де був костел. Сьогодні не залишилося навіть сліду від каплички чи кладовища. Немає на території села і будь-якої іншої споруди польської спільноти, хіба що декілька хат, збудованих в 1927-1930 роках.

Героїня згадує про польський будинок у центрі села, в якому збиралася спільнота, щоб потанцювати і поспівати пісні, відсвяткувати весілля. В будинку грали місцеві музики. Особливо пані Владислава любила танцювати польську мазурку…

Довго розповідала нам пані Молодецька про свого дядька Мар'яна Яворського, котрий служив у польському війську, а після закінчення служби був рибаком на сільських ставках. При цьому подарувала дві його світлини, на одній з яких він у військовій формі, молодий та бравий. А ось ще з однієї світлини дивиться дитячими очима 104-річна тітка – Клементина Яворська, яка у 99 років відмовилася від послуг залізної техніки і сама обмолотила чотири копи жита ціпом (у копі – 60 снопів, – авт.).

Загалом поляки вважалися добрими господарями, не вживали алкоголю, не грішили поганим словом. Навіть комуністичний режим не викорінив цього менталітету у старожилів.

Страшні часи для польської спільноти прийшли в часи сталінських репресій, а особливо з початком створення колгоспів. Багатьох односельчан було вислано на промислові об’єкти Харкова та Казахстану. В роки війни багато чоловіків загинуло в лавах Червоної армії.

Друга світова війна глибокою раною викарбувалася і на долі нашої героїні. У 1943 році її примусово вивезли на роботу в місто Грюндберг, де вона на військовому заводі виробляла снаряди. Після визволення пані Молодецька до 1945 року доглядала радянських солдатів-калік у госпіталях і санаторіях на території Німеччини. Після закінчення війни повернулася у село, де працювала у колгоспі, а пізніше – була листоношею.

Коли за радянської влади почали видавати паспорти, на відміну від інших, пані Молодецька не «змінила» своєї національності, незважаючи на утиски, а настояла, щоб у паспорті було написано, що вона полька.

Молитва завжди вберігала пані Владиславу у важкі хвилини лихоліття та випробовування. Проте старенька бідкається, що поблизу немає костелу. Найближчий ксьондз мешкає у районному центрі, де польська громада є дуже малочисельною. Молодші мешканці села не вміють ні писати, ні читати польською мовою.

Питаємо, що знає бабця про сучасну Польщу? Їй відомо лише, що там поляки живуть набагато заможніше, як тут. Каже, що Польща для неї – це якась нездійсненна мрія, та й батьки її ніколи не були на польській землі. Проте серцем відчуває, що вона одночасно і рідна, і близька.

Років вісім назад до села приїжджав ксьондз із Польщі, зустрівся із етнічною польською громадою, а чисельність її на той час складала лише 26 осіб. Сьогодні в селі мешкає лише 128 людей, і тільки у 15 дворах залишились особи, що мають польське коріння. Пані Молодецька єдина, хто сьогодні проводжає в останню дорогу старих поляків за католицьким обрядом.

Аліна ВОВК, студентка третього курсу Академії Леона Козьмінського, Варшава.

P.S.: Авторка висловлює вдячність Миколі Іщуку, котрий допоміг зустрітися із Владиславою Молодецькою.