Василь Слапчук вважається одним із найкращих сучасних літераторів України. Нині – він лауреат більшості премій, які вручаються найуспішнішим письменникам у нашій державі, у тому числі є лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка та Заслуженим діячем мистецтв України. Нещодавно він досягнув успіху і в науковій площині, захистивши кандидатську дисертацію із літератури. Сьогодні Василь Слапчук – гість «Волинського Монітора».

«Шістдесятництво – це ряд постатей,
які є взірцем для всіх, хто прагне вдосконалюватися…»

 – Тема Вашого дисертаційного дослідження «Національний образ світу у творчості поетів-шістдесятників (Микола Вінграновський та Андрій Вознесенський)». З чим пов’язане зацікавлення саме темою шістдесятництва?
– Як на мене, феномен шістдесятництва майже безпрецедентний в українській літературі минулого століття. Кажу майже, оскільки був ще період 20-30-х років, який тепер називається Розстріляним Відродженням. В обох випадках маємо унікальні явища. Вершинні здобутки українського письменства пов’язані саме з цими двома літературними фазами. Вибір теми, до певної міри, і випадковість, і закономірність. Я прийшов до цього непомітно. Спочатку до рішення писати наукову роботу, а потім – до самої теми. Для мене шістдесятництво – це ряд постатей, які є взірцем для всіх, хто прагне вдосконалюватися.

– Чи правильним буде твердження, що коли б не поранення, яке Ви перенесли під час війни в Афганістані, то Україна навряд чи отримала б письменника Василя Слапчука?
– Мені про це складно судити. Зрештою, як і будь-кому іншому. Тільки Богу відомі можливі альтернативні варіанти нашого життя. Можемо робити припущення, розгортати гіпотези, давати волю фантазії, але сенсу в цьому занятті не більше, ніж у дитячій забаві. З іншого боку, рішення, які ми приймаємо у теперішньому часі, витікають із нашого узагальненого попереднього досвіду. Осмислюючи пережите, виважуючи правильність наших минулих вчинків, ми неминуче беремо до уваги й розглядаємо тодішні альтернативи розвитку подій. Очевидно, що не всі, кому прострелили хребет, стали письменниками. Більше того, практично всі письменники «вибилися» у «майстри слова», обійшовши цю неприємну процедуру. Тому я не став би схилятися, до якихось однозначних відповідей.

«Підозрюю, що у мовчанні більше смислу, ніж у словах…»

– Тема війни особливо була актуальною для Ваших дебютних книг «Як довго ця війна тривала», «Німа зозуля» та повісті «Прокляття». Нині Вас більше турбують проблеми любові, вічності, людської екзистенції. Розкажіть про власну літературну еволюцію, звідки берете натхнення для творчої неповторності, адже важко залишатися оригінальним, видавши близько трьох десятків книг.
– Історія моєї творчої еволюції коротша від промови, яку Чебурашка виголосив на честь завершення будівництва: „Ми будували, будували і нарешті – збудували”. Так само і я, з тією різницею, що я писав, писав і далі продовжую писати. Це як куріння. Не думаю, що я залежний від письма більше, ніж від якихось інших своїх шкідливих звичок.  Підозрюю, що у мовчанні більше смислу, ніж у словах. Але одна справа мовчати, коли слово вже мовлене, а інша, коли слово тобі не дається. Якби письмо давалося без опору й не потрібно було долати себе чи щось у собі, чи щось поза собою, я б не займався тим, чим займаюся.

– Пане Василю, Ви вже встигли зарекомендувати себе вправним поетом, прозаїком. Можливо, прийшов час спробувати себе у ролі драматурга?
– Може, і варто було б. Але окрім спортивного інтересу до цього ніщо більш не заохочує. Творчий процес бере початок із якихось внутрішніх мотивацій, але, особисто мені, цих мотивацій не завжди достатньо, потрібні зовнішні спонуки й подразники. Наприклад, тематичну збірку для дітей „Окраєць хліба” я написав на замовлення видавництва. А повість „Риба під парасолем” років з десять лежала у мене, «обірвавшись» на п’ятому розділі. Я дописав її тільки тоді, коли Михайло Слабошпицький запропонував мені її видати.

– Критичне осмислення сучасного літературного процесу Ви представили у своїх книгах «Політ механічної зозулі над власним гніздом» та «В очікуванні на інквізитора». Можете одним реченням охарактеризувати стан української літератури та її найближчу перспективу?
– Ні, не можу. І кількома – також. Це було б безвідповідально. Проблема надто багатоаспектна, аби зводити її до якогось ефектного вислову. Особисто мене завжди вражала тотальна відсутність дискурсу, що є однією з ознак провінційності. Колись Орхан Памук, оцінюючи стан турецької літератури, сказав, що в Туреччині навіть, якщо ви зловите стрілу зубами, нікого цим не здивуєте. В Україні ситуація ще більш безрадісна. Спробуйте пригадати якийсь світовий бестселер, який здобув би популярність на наших теренах. Або ж назвіть український бестселер і окресліть межі цього „феноменального” явища. Донедавна здавалося, що в Україні літературний бестселер неможливий у принципі. На нього не було запиту. Але, схоже на те, що сьогодні ситуація змінилася у кращий бік. Про це свідчить той резонанс у суспільстві, який мають романи Ліни Костенко, Василя Шкляра і нашого з вами земляка Володимира Лиса.

– Після народження Вашого другого сина, Дмитрика, особлива роль у творчості відводилася написанню книг для дітей, цікавими видаються персонажі дітей у «дорослій» прозі. Важко відтворити психологію, внутрішній стан дитини?
– Щодо процесу, який називається творчістю, я не знаю, що – важко, а що – легко. Просто берешся за щось і робиш це. А вже читачам належить оцінювати – добре це зроблено чи погано. Напевно, у кожному моєму романі присутній дитячий персонаж. Дитяче бачення світу видається мені більш оригінальним. Я не надто захоплююсь „відтворенням психології” дитини. Мене цікавить не логіка і вмотивованість дитячого мислення, а його парадоксальність і довільність. Певні смислові зміщення, які дозволяють глибше проникнути у суть речей та понять. Дитина ще не обтяжена й не обмежена системою знань, стан її буття природний. Дуже часто у дитячих запитаннях знаходимо більше істини, ніж у відповідях дорослих.

«Проблема не лише в «помаранчевих» лідерах,
це нам забракло послідовності…»

– Іронія, що подекуди переростає у сарказм, – це звичний прийом Вашої найновішої творчості. Особливо саркастичною є книга «Новенький ровер старенького пенсне», яка, на мою думку, розвінчує не лише зраду перед Україною Павла Тичини, а спопеляє кожного, хто здатен зрадити свої ідеали. Лише так нині можемо сприймати цей світ?
– Іронія – так, сарказм – ні. Іронія ця спрямована не тільки назовні, а й (у більшій мірі) всередину – самоіронія. І це не прийом, а – складова світогляду. Іронія уберігає від підміни справжнього штучним, а живого – мертвим. Уможливлює певне відсторонення від світу, від себе. Що дозволяє формувати й утримувати об’єктивну точку зору. Іронія не тільки допомагає уникнути моральних травм у ході зіткнення із трагізмом людського буття, але й не дає впасти у протилежну крайність – звести це буття до комедії і фарсу.  Зрозуміло, що іронія – не панацея, це не засіб, що діє тотально. Вона позитивна й дієва лише тоді, коли доречна. Інакше – її дія руйнівна. І неминуче приводить до цинізму. Стосовно розвінчування. Я б не ставив питання так рішуче. Ваш термін передбачає категоричність, тоді як „Новенький ровер старенького пенсне” – тільки спонука й пожива для мислення. Безперечно, зрада – явище негативне, особливо ж зрада ідеалів. Проте запал і завзяття у судженнях не повинні заступати очевидного: є ідеали Усами бен Ладена, а є ідеали матері Терези... Тичина – лише метафора. Це книжка про Україну і українців, про нас з вами.

– Ви, як і більшість із нас, українців, були  прихильником Помаранчевої революції наприкінці 2004 року, однак буквально через рік зневірилися у справжньому національному переродженні. Навіть написали: «Найглибшою емоційною ямою в моєму житті був період після Помаранчевої революції, коли стало зрозуміло, що змін не буде. Це найбільша моя ілюзія. І найбільше розчарування. Це найтяжчий період у моєму житті. Я відчув себе обдуреним і зневаженим. Я зневірився. Помаранчевим лідерам вдалося зробити зі мною те, що не зуміла війна». Нині цікавитеся політикою?
– Я цікавлюся літературою. Хочеться читати твори лише талановитих авторів. На які-небудь шкода марнувати час. Тим паче, не варті уваги політики, про яких тільки й можна сказати, що вони бездарні. Або безсовісні. Звичайно, я зараз спрощую. Не хочу заглиблюватися в деталі, вдаватися в аспекти... Чому я маю про це говорити? Достатньо того, що я тут живу. Я далекий від думки, що мені вдасться відмежуватися від політики і політиків, перекинувши на них усю відповідальність за наше буття. Проблема не лише в «помаранчевих» лідерах, це нам забракло послідовності. За рік ми мали б відкликати їх у той же спосіб, яким привели до влади. Але проблема в тому, що люди не можуть проводити усе своє життя на майданах. Я вірю в прекрасне майбутнє України і вірю, що це майбутнє закладається у теперішньому часі. І закладають його не тільки політики, але й ми з вами.

– Щиро вдячний за розмову. Дай Боже, Вам здоров’я і подальшого творчого неспокою.
– Навзаєм.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК