Степан Процюк добре відомий в усій Україні як автор-універсал, котрий пише поезії, прозу, публіцистику. Його перу належить більше двадцяти книг. Народився на Львівщині, а нині працює в Івано-Франківську. Нещодавно у Луцьку вийшла найновіша його книжка есеїв «Тіні з’являються на світанку». Сьогодні Степан Процюк – гість «Волинського Монітора».

«У політиці завжди вистачає людей егоцентричних до крайньої межі, із етичною глухотою і маніакальним бажанням влади»

– На зорі зародження незалежної України Ви разом зі своїми друзями із Івано-Франківська заснували цікавий літературний гурт «Нова дегенерація», який пробуджував тодішнє літературне середовище України. Хто нині є новими дегенератами в українській політиці, культурі, мистецтві?

– Ця назва була у лапках, Вікторе. (Сміється, – авт.). У політиці завжди вистачає людей егоцентричних до крайньої межі, із етичною глухотою і маніакальним бажанням влади, навіть надлюдськими душами… Таких дуже багато при владі сьогодні. Все ще ускладнюється їхньою травматичною, півсовковою ментальністю. Політики у небагатих країнах завжди прагнуть знайти внутрішню гармонію через розкоші, постійне перебування у ЗМІ і т. д. Але навіть мистецькі знаменитості погано переносили популярність! Що вже казати про більшість українських політиків, які не є популярними серед народу, але мають, можливо, такі приховані ілюзії? Щодо культури і мистецтва, то будь-які його талановиті форми є, як на мене, розвитком.

– Якось Ви розповідали, що «письменник, котрий не змінюється, повинен кидати писанину». Що не дає Степанові Процюкові тупцювати на місці, а постійно еволюціонувати?

– Дякую. Напевне, внутрішній неспокій. Для мене застиглість дорівнює смерті. Я і в житті є доволі діяльною, енергійною людиною, що, на жаль, чергується із нападами меланхолійної печалі… Такі химерні поєднання. Окрім того, людина змінюється – і мої твори десять літ назад і нинішні відбивають ці зміни. Може, це прогрес, а, може, і регрес. (Посміхається, – авт.). Разом із тим, я хотів би відчувати великий внутрішній спокій, умиротвореність, що, може, не були би помітні неозброєним оком, але я би знав, що вони присутні, а решта – тло. Печаль і скорбота – від наших надлишків егоїзму… В ідеалі я хотів би знищити власний егоїзм, перепаливши його у вогні оновлення. Як казав Гіппократ, що не лікує вода, те лікує залізо, що не лікує залізо, те лікує вогонь.

«Письменник не має віку, якщо він молодий душею»

– Останнім часом більша увага у Вашій творчості зосереджена на прозовому слові. Невже поетом важко залишатися у більш зрілому віці? Чи є узагалі зрілість у літературі?

– Письменник не має віку, якщо він молодий душею. Мої перервані стосунки з поезією, ця особиста драма, значною мірою «препаровані» у моєму романі «Жертвопринесення». Терези зрілість ↔ молодість дуже відносні. Ніхто не створив тут універсальних рецептів та пропорцій. Їх просто не існує, бо що для одного їжа, для іншого – отрута.

Гете створював шедеври у похилому віці. Рембо покинув писати у дев'ятнадцять, ставши работорговцем.

Література має такі різні форми вираження, що вони є безкінечними. Якщо письменник «під'єднаний» до вічного джерела Життя, із якого черпає сили, якщо він творить не розумом, а тим вищим енергетичним зарядом, що височіє над одновимірністю людського розуму і навіть думки, то для нього не мають значення зміни тілесної форми, адже навіть найвродливіші жінки через певну кількість часу втрачають тілесну красу. Залишається єдине, що ми не можемо втратити ніколи – наша співмірність із Життям, із його перетіканням форм із однієї в іншу…

– Пане Степане, нині Ви викладаєте сучасну українську літературу у Прикарпатському університеті. Як ставитеся до висловлювань нинішніх представників Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України про те, що нині живих літераторів не потрібно вивчати у рамках обов’язкової навчальної програми?

– З одного боку, частина шкільних вчителів української літератури справді профанують те, про що говорять. Це правда, про яку знають всі зацікавлені. З іншого – не думаю, що «представники» Міністерства освіти, і особисто міністр Дмитро Табачник, аж так зацікавлені у якості викладання сучасної української літератури, що не хочуть, щоб живих письменників духовно муміфікували шкільні програми. Їм, на жаль, йдеться, швидше, про урізання, скорочення української духовності. Чому це так – інша тема, про яку вже багато говорено, але змін на ліпше не видно зовсім…

«Найкраще зараз для українців забути про свій культурний комплекс Нобеля»

– Хто, на Вашу думку, є нинішніми читачами сучасних українських письменників?

– Всі, хто не байдужий до української культури. Це люди різного віку, статі і професій. Наприклад, моїми читачами є люди, між якими, на перший погляд, часто нема нічого спільного. Але я знаю, що їх об'єднує. Найперше, це подібність психічної структури із автором, тобто зі мною. Я, керований волею певних космічних енергій, став виразником саме такого світосприйняття, яке має чимало людей. Є читачі, що не читають моїх книг, бо їм чужа чи незрозуміла така авторська ментальність. Думаю, що подібна ситуація є у кожного більш-менш знаного (це дуже відносні критерії) письменника.

– Українська література нині доросла до того, щоб мати врешті нобелівського лауреата?

– Література доросла, але ми цим занадто переймаємося. Все, чому чиниться опір, посилює протидію. Це незбагненні метафізичні закономірності. Окрім того, для цього потрібна потужна державна промоція. У цьому випадку буде замало ентузіазму чи одержимості. Найкраще зараз для українців забути про свій культурний комплекс Нобеля. Якщо щось має відбутися – воно відбувається…

– Із літературними зустрічами Ви побували не лише у багатьох містах України, а й у Польщі, Німеччині. Порівняйте літературне середовище в Україні із німецьким та польським.

– У Польщі і Німеччині я мав зустрічі ще у 90-их. Про це зараз говорити нема сенсу, бо час інший. У нинішньому році я мав літературну зустріч у Чехії, в місті Оломоуц. Зустріч організувала україністка, доцент університету Палацького Уляна Холодова. Атмосфера була направду зацікавленою і доброзичливою, тим паче, це була загальноміська презентація, а не зустріч у стінах університету Палацького. Мене засипали запитаннями і місцеві українці, і чехи, що цікавляться українською літературою.

«Коли література стає повним замінником життя, для письменника наступає повільна духовна смерть…»

 – У луцькому видавництві «Твердиня» побачила світ найновіша книга Ваших есеїв «Тіні з’являються на світанку». Як на мене, це оригінальна сповідь автора про пережите, а також рефлексії про наше сьогодення, причому усі думки пересипані влучними і цікавими алегоріями, гумором, сатирою. Розкажіть про Вашу нову книгу та плани на майбутнє.

– Вона вийшла завдяки «Твердині» та Миколі Мартинюку (директор луцького видавництва, – авт.). До речі, зараз «Твердиня» є одним із найвишуканіших і найестетичніших українських видавництв, що не женеться за дешевими блискітками. Як казав ще Сенека, хто хоче сподобатися натовпу, із ним щось негаразд. Щодо гумору в моїй книжці, то ви перебільшили – гумору там небагато, хіба є сарказм… Хоча я вмію сміятися, проте дехто вважає мене похмурим і безперервно печальним. Про книгу, вже даруйте, розповідати не буду – нехай спершу читають. Збережемо інтригу. Якщо би я почав про неї розповідати, то наша розмова «потовстішала» би у десять разів.

– Ваші есеї наповнені власними життєвими рефлексіями, у них багато літературно трансформованого біографізму. Аби надалі писати цікаво, оригінально необхідно пережити щось нове, нестандартне?

– Моє життя складається так, що я часто набуваю певних нових досвідів. Інакше письменник перетворюється на кабінетну мумію. Коли література стає повним замінником життя, для письменника наступає повільна духовна смерть… Я би хотів змінюватися, доки житиму, трансформуючи свої приватні досвіди і свої переконання. Мені важливо, щоб у написаному були універсальні рефлексії, а не малоцікаві жалісливі щоденники зрілого чоловіка. Письменник екзистенційного спрямування найперше експериментує над собою…

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК