Письменник, журналіст, громадський діяч Андрій Кокотюха зажив собі славу людини, котра не соромиться казати правду у вічі. Свої книжки він також пише, опираючись на правду життя українського середовища. Мабуть, тому його залюбки читають у всіх регіонах України. За підсумками 2011 року Андрій Кокотюха увійшов до п'ятірки письменників, твори котрих найчастіше купують. Сьогодні цей автор – гість «Волинського Монітора».
– Ви стали одним із засновників творчої асоціації «500». Чи нині українська інтеліґенція повинна об'єднуватися у якісь групи, товариства, щоб відстоювати свої інтереси?
– ТА «500» виникла, коли для цього постала потреба. Нагадаю: Сергій Руденко, Максим Розумний і я – журналісти. Це – головне, бо інтеліґенція, зокрема – письменники, звично об'єднувалися довкола чогось абстрактного. Наприклад, збиралися і читали вірші, уривки своїх творів... Наша мета – гуртувати творчих людей довкола чогось реального. Наприклад: творчий вечір не одного митця, а групи людей, що може вже своєю різнорідністю дати інформаційний привід. Ми знали, як працювати з інформацією. Спочатку була серія вечорів. Потім краще було зібране в антологію «Молоде вино». Далі пішли «гастролі»: ми просували не себе, а свій інтелектуальний продукт. Щойно з'явилися інші, ефективніші способи просування літератури, ТА «500» якось так сама пішла в історію. А талановиті люди самі згуртуються, їм не потрібні колгоспи, творчі об'єднання чи спілки письменників, наприклад. Творчим людям потрібен не членський квиток, як перепустка в рай, а грамотний менеджмент. Плюс, звісно, інформація.
– Уперше про Кокотюху заговорили в Україні, коли Ви отримали премію «Смолоскипу» і видали детектив «Шлюбні ігрища жаб»?
– Я не фіксую, коли про мене почали говорити вперше. «Шлюбні ігрища...» мені гикаються досі, хоча б тим, що сьогодні, через 16 років після їхнього виходу в світ, люди підходять і кажуть: «О, це ви? У вас нова книга? А ми тільки про жаб читали!». Хоча в мене на сьогодні більше трьох десятків книжок! Тоді все так співпало, я жодного піару не робив собі. Мене він сам знайшов. Почасти – через те, що книжок було мало. Почасти – тому, що це був перший український кримінальний роман про людські стосунки, пристрасті, гріхи тощо. Книга розійшлася тиражем 5 тисяч примірників – недосяжний на сьогодні рівень навіть для мене.
– Ви є автором книги «Юля», де розповідаєте про Юлію Тимошенко. Книга писалася на замовлення?
– Так. Я ніколи цього не приховував. Так само, як і того, що особисто з Тимошенко не знайомий. І не вважаю її світочем демократії та втіленням чесного політика. Чесних політиків узагалі не буває, принаймні – на пострадянському просторі. Книга «Юля» написана на замовлення видавництва «Фоліо». Це – не художня література, не розслідування, а звичайна журналістська робота з інформацією. Замовлення диктували винятково вимоги книжкового ринку: читач хотів бачити книги про Ющенка, Тимошенко, Помаранчеву революцію. «Юля» стала бізнес-проектом: продано 8 тис. «Юлі», 4 тис. «Другого дихання» (доповнене перевидання) та 2,5 тис. книжок кишенькового формату, написаної на основі цих двох. У книгарнях «Юля» стояла в підрозділі біографічної літератури – пишуть же біографії Тетчер, Черчіля, імператора Хірохіто...
– У 2007 році Ви написали книжку «Юрій Луценко. Польовий командир». Нині, коли герой Вашого твору знаходиться в СІЗО, Ви б по-іншому оцінили його?
– Ні, мої оцінки не міняються залежно від того, хто де сидить. Я погано ставлюся до політиків. Якби писав «Польового командира» нині, то неодмінно написав би: «Луценко сидить тому, що свого часу не посадив Януковича, Азарова, Колесникова, Табачника...». Луценко не ідеальний – але і я не ідеальний! Проте це не привід саджати мене в тюремну камеру. Ось якби нинішня влада посадила б себе в сусідню камеру до Луценка й Тимошенко – тоді «о'кей». Оскільки на волі Янукович і Табачник – Луценку й Тимошенко в тюрмі теж не місце. До них застосовується вибіркове правосуддя та практика подвійних стандартів.
– Ви не надто любите політику, проте українці навряд чи можуть бути аполітичними. Оцініть нинішню політичну ситуацію з точки зору представника української інтеліґенції.
– Бути аполітичним і мати чітко виражену громадянську позицію – це різні речі. Я, наприклад, поділяю погляди «противсіхів». Але це не заважає мені як письменнику, журналісту, громадянину виступати з критикою на існуючий режим. Нинішня влада – це малограмотні люди, котрі абсолютно не розуміють, що воно таке: керувати країною, національні інтереси України. Політична воля робити будь-що відсутня, натомість – неофеодалізм, агресія, демагогія, порушення всіх свобод. Зате ця влада хоча б чесна: від самого початку не намагалася сподобатися народу.
– Вашому авторству належить кілька книжок для дітей. При написанні таких творів слід сприймати оточуючу нас дійсність по-дитячому?
– Це книжки не дитячі. Я не такий наглий та надміру впевнений у собі, аби заявляти про себе як про дитячого письменника. Те, що написане – для підлітків. Є така спокуса: написав про зайчика і став татом усіх діток. Підлітків обдурити важче. Так само важко їм сподобатися. А оскільки останнє, чого я хочу в житті – це комусь спеціально подобатися, то підлітки, сподіваюся, моя аудиторія. Із читачами, незалежно від віку, люблю триматися на рівних.
– У літературі, як автор, Ви вже більше 20 років. Тож, думаю, зможете об'єктивно охарактеризувати нинішні проблеми із українським книговидавництвом. Причиною усіх бід слід вважати українських депутатів, міністрів, президентів?
– Звісно, політики винні в усьому! Навіть якщо вони, нібито, ні при чому – все одно винуваті. Бо некультурні. Вони мало читають, не дивляться кіно, не слухають музику. Проблема – відсутність індустрії. Нема прямого зв'язку між виробником та споживачем. Потрібна інформація, мережа книгарень по всій Україні і популяризація читання. Наприклад: «Той, хто не читає, той – дебіл!». Ось так, у лоба. А політикам усіх рівнів треба складати іспити з літератури. Раз на тиждень дивитися кіно. Музику слухати хорошу. І повідомляти про це людям. Тоді все буде добре.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
