29 червня в Луцьку гостем редакції «Волинського монітора» був Рафал Пира – поляк, учитель, велосипедист, який 26 червня вирушив у сольну подорож «Світло пам’яті» Україною.
– Ви їдете Україною велосипедом… Який Ваш маршрут і його мета?
– Мій маршрут проходитиме через Луцьк, Янову Долину (зараз Базальтове), Рівне, Дубно, Кременець, Броди, Гуту-Пеняцьку та Львів. Потім повернуся додому.
Це такий собі мій задум – дорога лампадок. Я лише хотів перед наближенням річниці Волинської трагедії запалити світло в цих населених пунктах від свого імені, а також від імені жителів мого регіону.
– Ваша родина має кресові корені?
– Ні, я ніяк не пов’язаний із Кресами.
– Ви молода людина, то ж чому Вас хвилює це важке минуле?
– Є два аспекти. По-перше, я вчитель, тобто людина, яка повинна виховувати дітей, молодь у любові до своєї Батьківщини, традицій, історії. По-друге, я сам хотів би навчитися цієї історії. Відомо, що на теренах Польщі історія дуже часто є медійною темою, особливо якщо йдеться про Україну, бандерівщину, УПА, Катинський злочин. І я вважаю, що немає нічого кращого, як самому перевірити, побачити, відчути, пізнати, а не ґрунтувати свій досвід на пресі, Інтернеті.
– То Ви не вірите засобам масової інформації? А крім цього, Ви в’їжджаєте до країни, яка зараз знаходиться у стані війни…
– Так, я знаю, що Україна зараз у стані війни, але бої тривають на Східній Україні. Скажу щиро: я більше налаштовувався на український націоналізм, що, як говорять, відроджується саме тут, на Західній Україні. Я приїхав сюди як звичайна людина, не веду політичної агітації, не виступаю від імені жодного товариства – їду сам, як поляк, учитель, патріот, щоби відчути Україну на дотик. Я заснував таку групу «Вболівай із класом» – «Молоді патріоти». Це моя авторська, така собі профілактично-освітня програма. Перед самим виїздом багато людей із групи, а також різних патріотичних організацій зверталися до мене, побоюючись про моє життя і здоров’я, казали, щоб я взагалі сюди не їхав і щоб я в Україні не показував своєї польськості.
– Як Ви думаєте, звідки беруться ці побоювання щодо небезпеки?
– Маю підозру, що тут ідеться про різні ситуації, про які можна довідатися з преси, телебачення, Інтернету. Може, тому, що зараз всюди говорять про культ Бандери… Не знаю, важко мені сказати, чи дійсно це так, адже я в Україні тільки кілька годин. Поки що я можу розповісти, що тут я зустрівся з приязним ставленням багатьох людей. Я розмовляв із деякими людьми під час своїх зупинок. Усі ставилися до мене позитивно. Негативно я можу висловитися лише про українських водіїв, адже, здається, вони взагалі не вважають велосипедистів повноправними учасниками дорожнього руху. Інша справа – я думав, що хоча б перші 20 км від кордону буде хороша дорога, але, на жаль, я помилявся…
– Прошу розповісти трохи про свою подорож.
– Я в дорозі четвертий день із десяти запланованих, а в Україні вже десь близько чотирьох годин.
Мрію про те, щоб у 2018 р. організувати Велосипедний Вармінсько-Мазурський рейд пам’яті в Україну – на велику кількість днів, для необмеженої кількості учасників. Цього ж року я хотів просто побачити, чи дійсно можна щось таке організувати. Тому я й виїхав сам, аби перевірити маршрут на власній шкірі.
Їду велосипедом від свого місця проживання. За перший день подолав майже 220 км до міста Седльце, другий відрізок – Люблін і через Холм до Замостя 240 км, пізніше Грубешів – там під’їзду до кордону всього якихось 60 км, сьогодні – перетин кордону, а потім із кордону сюди. Всього трохи більше 600 км за чотири дні. Весь же маршрут становитиме 1600 км.
Офіційно свою подорож я хочу закінчити у Варшаві біля Волинського пам’ятника, покласти квіти, запалити лампади і зустрітися з людьми, які підтримували мене під час цієї поїздки. Йдеться не про фінансову підтримку, а про підтримку в загальному розумінні цього слова.
– Сьогодні (29 червня – ред.) Ви потрапили у справжню бурю під час мандрівки.
– Спочатку було дуже спекотно, а я не переношу спеки. Також не люблю сильного вітру, а довелося їхати дуже відкритою місцевістю, тож думав, коли все це скінчиться. Скінчилося швидко… Грозою, градом, блискавками, громом, зламаними деревами. Я доїхав до автобусної зупинки і там перечікував, але день вже добігав кінця, тож довелося під густим дощем майже дві години їхати до Луцька, але зараз уже все добре. Таке в мене було волинське хрещення. Враження просто несамовиті.
– Чи Ви маєте намір після повернення покласти під хрестом волинську землю, квіти?
– Цього року я був з урядовою делегацією в Катині та привіз землю з тих сторін. Так само збираюся зробити й цього разу. Особливо в тих місцях, де запланував, де ще не був. Мене запитували, чи я буду не тільки в Дубні або Рівному, а й в інших містах. На жаль, я не зможу побувати всюди. Проте я впевнений, що знову приїду в Україну. Хотілося б за рік знову бути тут і, звісно, в інших місцях. Я хочу навчитися історії, навчитися для себе самого, особливо тих моментів, які з різних причин замовчуються.
– Історія кожного покоління інша. Кожне покоління має свою музику, свої фільми, свій простір, свою історію. Ви будете мати власну…
– Я теж вважаю, що історію потрібно знати. Коли ми втрачаємо пам’ять, втрачаємо ідентичність. Ідентичність не тільки національну, але й людську. Мені здається – хоча я, може, й помиляюся – історія одна, однак розуміння історії – це вже справа індивідуальна для кожного з нас.
Ясно, що історія польського та українського народів була різною, проте не можна жити тільки історією. Необхідно дивитися в майбутнє й намагатися будувати це майбутнє.
– Чи можете пообіцяти, що після повернення Ви відзвітуєтеся нам про свою мандрівку?
– Так, я охоче напишу й поділюся знімками. Не буде в тому, що писатиму, зайвих реверансів і надіюся, що цього не сприймуть погано. Як побачу, як відчую, так і напишу.
– Дякуємо. Будемо чекати.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
