Суботньо-недільні школи, що діють на Волині при товариствах польської культури, незабаром розпочнуть новий навчальний рік. Сьогоднішня наша розмова – з учителем польської мови Ядвігою Демчук, котра після канікул розпочне другий рік роботи з учнями цих шкіл у Луцьку.

– Ядвіго, що можеш сказати про минулий рік? Що вдалося або не вдалося?

– Попередній 2011-2012 навчальний рік – це перший рік моєї роботи і моєї пригоди з Україною. Я зосередилася, перш за все, на викладанні польської мови, вела заняття в Товаристві польської культури ім. Еви Фелінської на Волині та в Товаристві польської культури ім. Тадеуша Костюшка. Під моєю опікою перебували майже 150 учнів з обох організацій. Вони починали вивчати польську мову практично від початку. З перспективи цих кількох місяців можу сказати, що я ними дуже горджуся і вважаю, що учні дуже працьовиті, амбітні і заслуговують на моє найвище визнання.

– Ти жила собі спокійно в Польщі і раптом – потрапила в Україну. Чому саме сюди?

– Ціле моє життя пов'язане зі школою. Я пропрацювала вчителем 28 років. Вирішила, що надійшов час зробити ще щось для інших. Шукала різних речей, однак моє місце в класі.

Осередок польської освіти за кордоном шукав учителів польської мови для роботи на Сході. Мене відібрали, тому я тут. Чому саме Україна і Луцьк? Бо це тільки 200 кілометрів від мого дому.

– Чи не лякав Тебе виїзд до іншої держави?

– Я вже мала подібний досвід, поїхавши на захід Європи і, не знаю чому, але будучи там, я дуже сумувала. Вже через місяць була змушена повертатися додому. Натомість тут виявилося, що я зустріла настільки приязні умови і доброзичливих людей, що не було часу сумувати.

– Якими Ти бачиш українських дітей? Чи відрізняються вони від польських?

– Діти як діти – всюди однакові, але до кожного потрібно підходити індивідуально. У додатку доброзичливість і сердечність, розуміння другої особи призвели до того, що ми знайшли контакт.

– Я зауважив, що діти під Твоїм керівництвом дуже добре дають раду собі з польською мовою. Авторитет робить своє. Автентичний учитель – це все ж «сила». Як Ти вважаєш, чого вони шукають у польській мові? Адже Ти зауважила, що серед них небагато поляків.

– Звичайно. Сьогодні світ – це мікс культур, мов і людей. Іноземна мова – це багатство людини, це вікно у світ. Я думаю, що якщо хтось вивчає польську мову, то має надію на навчання, на роботу, на краще майбутнє. Може поїхати на навчання, нав'язати контакти, пізнати культуру, подорожувати. Іноземна мова сьогодні є основою кращої комунікації.

– Чи не вважаєш, що у дітей із сімей польського походження залишилося відчуття, що польська мова – це невіддільна частина власної культури? Адже Волинь колись була тісно пов'язана з Польською Державою.

– Багато людей має польське коріння і навіть якщо їхні батьки вже не говорять польською, то розуміння того, що вони мають таке коріння, може бути мотивацією для пошуків власної приналежності.

– Ціла радянська доба випалила в нас поняття так званих коренів. І тут раптом – я бачу, що діється щось в іншому напрямку. Народжені в Луцьку українці, предки котрих походять з Польщі, так звані забужани, дошукуються коренів не для того, щоб полонізуватися, а тому, що вони просто хочуть знати свою генеалогію.

– Людина має такий момент у житті, коли хоче знати, звідки походить.

– Чи можна сказати, що українське суспільство вилікувалося від цього радянського пережитку і повертається до коренів?

– Думаю, що так. І ця свідомість дуже важлива. Те, що люди дошукуються своїх коренів, у тому числі польських, не соромляться і не бояться про це говорити, це дуже важливо.

– У нинішньому році багато дітей виїхало у літні дитячі табори до Польщі і мені цікаво, як тепер вони сприйматимуть польську мову.

– Я теж з нетерпінням чекаю на зустріч із ними і на їхні враження з Польщі. Цікаво, чи рік нашої роботи не був даремним, чи діти зуміли порозумітися, чи знайшли якихось нових друзів.

– Ти не тільки вчителька польської мови, але також береш активну участь у житті місцевої польської громади.

– Намагаюся бути присутньою в житті польських товариств у Луцьку. Цінним досвідом для мене є робота у газеті «Волинський Монітор». Я допомагаю як коректор, час від часу пишу власні статті про важливі події у Польщі та в Україні. Я задоволена, що у мене з'явилася така можливість співпрацювати з «Волинським Монітором», бо це унікальна польсько-українська газета в масштабі цілої України. І чудовий додаток для вивчення польської мови. Мені випала честь взяти участь у створенні фільму, який було знято з нагоди 20-річчя ТПК ім. Еви Фелінської. Я його озвучувала. Великою подією була також організація «Літературних надбужанських сезонів» – зустрічі літераторів з Білорусі, України і Польщі. Велике задоволення маю від зустрічей із Літературним колом ТПК ім. Еви Фелінської. Намагаюся брати участь у різних урочистостях, що їх організовують польські організації та Генеральне консульство РП в Луцьку. Ці події сприяють промоції польської культури в Україні.

– Чи теми, які висвітлюються в газеті, на Твою думку, дають щось обом сторонам – полякам і українцям?

– Думаю, що так. Політичні, культурні справи, цікаві люди і події, історія, зустрічі, конкурси інформація про освіту – це все стосується життя. Газета, яка видається тут, наближає події у Польщі українцям, а полякам – події в Україні.

– Як сім'я реагує на довгу розлуку з Тобою?

– Думаю, що вони звикли до моєї відсутності вдома. Зрештою, я люблю нові виклики і моя сім'я, тобто чоловік і сини, погодилися з цим і схвалюють мої задуми. Я – в Луцьку, а це ж не є далеко.

– Що, на Твою думку, є плюсом, а що мінусом в Україні?

– У мене такий характер, що я звикаю до кожних умов. Якщо люди доброзичливі і сердечні, то ця частина землі стає автоматично, хоч і на короткий час, моїм домом.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК