Села Соце, Пухли, Тшесцянка, розташовані в мальовничій долині Нарви, з 2002 р. належать до так званої Країни відкритих віконниць. У першу чергу туриста, який відвідає ці місцини, зацікавить характерна забудова початку ХІХ ст. І тут особливу увагу привертає село Соце.
«Село Соце колись належало до Тростянецького війтівства у Бєльському старостві, вперше про нього згадується в 1560 р. За легендою, перші поселенці надибали в цьому місці джерельце, з якого сочилася вода, тож і назвали поселення Соце – від слова «сочитися», в місцевому діалекті «социтися». Соце складається з паралельних вулиць, розташованих по обидві сторони річки Рудня» (зі статті «В парафії Пухли», А. Кірилюк, журнал «Przegląd Prawosławny», квітень 2007 р.).
Чудовий краєвид творять хати з відкритими віконницями, пишно оздобленні різьбленням по дереву. Той, хто хоч раз мав нагоду гостювати в цьому селі, відчує його неповторні чари.
Соце близьке мені з кількох причин. Звідси походять мої корені, й тут я провів дитинство. Вже понад 25 років минуло від того часу, коли село буяло життям. Тут була скупка полуниць, ферма, жило багато хазяїв, які у час літніх канікул не могли відбитися від внучат, що юрмами з’їжджалися з Білостока «до бабці в Соце на канікули». Вранішній похід за ягодами в Сухолісницю, збирання грибів у лісі біля школи – це моменти, які залишаться у пам’яті на все життя. Один поперед другого ми змагалися, хто назбирає більше лисичок, адже на скупці за кошик можна було непогано заробити на лимонад у сільському магазині. Як усі діти, ми чекали на вечір, щоби піти на вогнище неподалік від школи. Там збиралася вся молодь, ми смажили ковбаски, співали старі пісні, старші оповідали нам цікаві історії. І цей запах сосни, яку ми крадькома ламали і підкидали у багаття… І в голові на саму згадку про Соце через роки бринить: «Горіла сосна…»
Цікавими моментами, які збереглися в пам’яті на все життя від перебування в Соце, були також розповіді старших людей про минуле. Коли ласкаві дідусь або бабуся сідали зі мною на лавочці під хатою, я весь перетворювався у слух. Старші люди вміють оповідати, достатньо їх лише терпеливо слухати, адже вони мають що розповісти. Їх можна було читати, як книжку. Спробуйте, раджу вам. Не забуду історії моєї покійної тітки Олі, яка пережила «бєженство». Коли їй було кілька років, вона з братами й сестрами потрапила в Росію. Звідала справдешню круговерть. Розповідала, як їй дуже смакував хліб із сіллю в дитбудинку або хліб із лободи, який вони пекли одразу після повернення до Соце. «Він був зелений, але добрий», – згадувала вона.
Тепер, через стільки років, коли я стою на вулиці в Соце, це вже не те саме веселе село, як колись. Прикриваю очі, і являється мені колишній образ села, коли я був ще хлопчаком.
Пам’ятаю добре: був липневий теплий вечір, я сидів з дідусем, бабусею і мамою на лавці під хатою. Проміння призахідного сонця лагідно торкалися верхівок штахетин в огорожі, зарослих вже від старості мохом, сусід гнав худобу з пасовища на вечірнє доїння до обори. Корови, які спішили, щоби хазяйки їх подоїли за цілий день, здіймали гук своїм муканням і ланцюгами, що гримотіли по бруківці. Ніхто з хазяїв не спішив, старші розмовляли про день, що минув, із усмішкою, хоч і натрудилися. «Як вам день минувся, дядьку? Та добре, шоб горш не було», – можна було почути.
Пішов до сусіда на гумно, випив кварту свіжого молока. І це був неповторний смак…
Ці картинки з дитинства вже минули й не повернуться ніколи. Не повторяться.
Сьогодні Соце виглядає геть по-іншому. Кілька хатин, у яких доживають свої поважні дні найстарші місцеві жителі. Обійстя світять пусткою, на гумнищах свистить вітер, стріхи хат хиляться додолу, ніби просять, аби їх не залишати самих. Немає вже громадок дітей, які граються в хованки на подвір’ях, молодь уже не збирається не вечірні вогнища й забави біля сільської школи. У Соце вже взагалі немає молоді, адже покоління тих, хто народився після 1945 р., емігрувало й переселилося в місто. Вони не мають за чим повертатися до діда з бабою, бо, як самі часто говорять, немає тут для них майбутнього. Часто настільки не мають часу, що не приїжджають у село навіть у відпустку.
Тиха річка Рудня, що, як стрічка, звивається посеред села, і далі плине, але ще лінивіше. Усе дрімає. Поселення вмирає, як стара людина, якій природа поступово відбирає силу в ногах. Болісний це пейзаж для того, хто провів тут дитинство. Але ця «немічна людина» не протестує, не голосить, а приймає старість як природний перебіг, із розумінням, що надійшов уже її час.
Попри все, варто заїхати до Соце. Заохочую кожного хоч би з огляду на те, щоби посмакувати спокоєм. Старші повторюють, що час тут затримався і стоїть на місці. Самі жителі говорять, що не хочуть жодних покращень, що їм добре так, як вони живуть. Вони хочуть до кінця своїх днів жити в тому самому ритмі, згідному з календарем польових робіт, як вони жили завжди. Нам не уникнути природного вимирання цього селища. Там не потрібні ані велодоріжки, ані бари, ані музей. Цивілізація зіпсувала би колорит і неповторність цієї мальовничої місцини.
Країну відкритих віконниць потрібно зберегти від забуття, але не шляхом великих змін, проектів і т. д. Це необхідно зробити абсолютно іншим чином: зберегти те, що є, дбати про доми, що залишилися. Найважливіше – не продавати обійстя тільки заради готівки. Буває так, що хтось, керуючись матеріальними міркуваннями, продає батьківську хату в Соце і потім вже немає куди вертатися, бо пізніше ніхто з чужих нових поселенців не дозволить йому вільно тішитися красою цієї землі, бо це вже буде не його. Проте часто багато хто не має іншого виходу й мусить так зробити. І це сумно. Але гірше, як робить це з власної волі. Виникає запитання, чи матеріальна сфера життя, нагальна необхідність – це та ціна, за яку ми маємо зрікатися свого походження, своїх коренів, своїх традицій?! Подумаймо про це перед тим, як зробити нерозважний крок.
Перед в’їздом у Соце від сторони села Живково стоїть щит із написом: «Країна відкритих віконниць». Мабуть, ніхто не матиме нічого проти, аби нижче дописати: «Мандрівник, ти в’їжджаєш до країни, де затримався час. Поважай її і нічого тут не міняй. Залиш її такою, якою є – єдиною у своєму роді».
Адам КІРИЛЮК,
Білосток
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
