«Усі мої зусилля мають бути спрямовані на армію. Ви бачите тільки сьогодення. Народне правління! Я сміюся із цього: чи народне правління, чи якесь інше – аби правління, яке принесе Польщі те, що потрібно». 5 грудня минає 150-та річниця від дня народження Юзефа Пілсудського.

Пам’ятаю невеликого, завжди трохи згорбленого, може, через похилий вік, а може, через вплив генів, невисокого старшого чоловіка, який принаймні раз на місяць з’являвся в домівці моїх дідуся і бабусі на так званому прошеному недільному обіді. У закапелках пам’яті я марно намагаюся віднайти риси обличчя цього чоловіка – інженера Казімежа Каденаци. Те, що я після стількох років вишкребла із шухлядки з написом «Спогади», – це образ худорлявих доглянутих долонь, у яких він тримає келих коньяку і з величезною пишномовністю й легкістю довоєнної школи мовлення веде оповідь про брата своєї матері, Юзефа Пілсудського. Чую, як він говорить: «Маршалок, безсумнівно, був людиною великого масштабу, людиною обдарованою непересічною харизмою, він був в’язнем окупантів, солдатом легіонів, який пройшов довгий бойовий шлях, це переможець польсько-більшовицької війни, політик і людина дії, яка все життя йшла до мети».

Каденаци повторював: «Так, Пілсудський завжди мав вплив не тільки на молодь, але й на весь народ. Він став символом слави польського солдата».

«І я виходжу на бій, так, як і раніше, з головним злом держави: над Польщею панують розгнуздані партії і блоки, всі забувають про духовне, а пам’ятають тільки про копійку й вигоду» (11 травня 1926 р.).

Геніальний командир, видатний стратег і пророк, який став об’єктом культу та поклоніння. Перший маршалок, дворазовий прем’єр-міністр Польщі. Список почесних титулів можна продовжувати, риси духу і характеру вихваляти нескінченно, але потрібно теж сказати, що, незважаючи ні на що, він залишався людяним. Більшість громадян Другої Речі Посполитої називала маршалка «дідусем», що аж ніяк не применшувало його заслуг, а радше призводило до того, що він ставав для поляків ще ближчим і важливішим.

Він любив жінок, був двічі одруженим, і його, інколи скандальні, романи бурно обговорювали. Жінок він зачаровував не лише своєю привабливістю, а й розумом і харизмою. Народ, окрім очільника, вбачав у ньому звичайну людину з її вадами та слабкостями, з почуттям гумору та нападами неконтрольованої злості. Маніфестацією культу Пілсудського стали його похорони; жалобні заходи тривали шість днів. У 1938 р. Сейм ухвалив закон «Про охорону імені Юзефа Пілсудського», який був єдиним в історії Польщі юридичним актом, що охороняє честь і гідність однієї людини.

Велич, яка перепліталася з буденністю, успіх із поразкою, ідея з прагматизмом, а геніальність із невдалими рішеннями, – все це сформувало постать, повз яку і до сьогодні не можна пройти байдуже. Особливо, коли такі слова западають у серце і душу: «…Хочу перемагати, але без бою, особливо без бою безпощадного, я не борець, а скоріше худобина, яку лупцюють дрючком чи батогом…» Важко знайти в історії Польщі другого такого контроверсійного, проте всіма шанованого керівника держави.

Каєтан Моравський, міністр закордонних справ у кабінеті Вінцента Вітоса, так говорив про Пілсудського: «Мене в Пілсудському завжди вражала і приваблювала його велика вроджена гідність і сила переконання. Ця незвичайна й одночасно проста людина завжди, попри те, що носила мундир, радше недбало вдягнена, володіла надзвичайним даром викликати в одних прив’язаність до себе, в інших – принаймні пошану й послух».

Чи сучасний поляк, вихований на історії, легенді та міфі про головнокомандувача легіонів, на вулицях, площах і біля пам’ятників героя може думати про маршалка інакше, ніж про символ Польщі, Батьківщини? Відповіддю нехай буде спогад поета Казімежа Вєжинського: «Пілсудський посміхнувся і подав мені руку. Я видушив якісь слова, нагадав про російську неволю і про службу в прес-бюро штабу. На більше я не був здатен. Це знайомство не належало до моїх світських успіхів, проте я був щасливий як один із сотень поляків, хто зіткнувся з людиною, про яку ще за життя поширилася настільки велика легенда, що навіть спогад про цю скоробіжну зустріч здається через півстоліття скарбом пам’яті».

Габріеля ВОЗНЯК-КОВАЛІК,

учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG