Уродженка Донецька, Ірен Роздобудько ким тільки не працювала, проте найбільшого успіху здобула завдяки своїм гостросюжетним романам, трилерам, детективам. Деякі з них навіть були екранізовані. Журналістка, авторка поезій та прози проїхала мистецьким турне по Україні, завітала й до Луцька. Сьогодні Ірен Роздобудько – гість «Волинського Монітора».
- Ірен, не побоювалися подорожувати Західною Україною? Адже декотрі політики досі спекулюють поширенням стереотипу, мовляв, наша держава розірвана на шматки і люди вороже ставляться один до одного?
- Я люблю Україну і не розподіляю людей за територіальною приналежністю. Мені немає сенсу маніпулювати суспільною свідомістю! Ніякої ворожості не відчуваю. Навпаки, люди поволі об'єднуються, починають чути один одного, адже нарешті починають бачити ту правду, яку від них приховують під популістськими гаслами.
- У турне Ви подорожуєте із відомим кіносценаристом, науковцем-астрофізиком, художником, виконавцем авторської пісні Ігорем Жуком. Розкажіть про ваш спільний проект.
- «Турне» і «проект» – це два слова, які до нашого тандему зовсім не підходять! Швидше за все, ми, як маємо час, завжди радо приймаємо запрошення своїх слухачів-читачів із різних міст України. І їдемо спілкуватися з тими, хто близький нам за духом, хто хоче чути «живий звук» та живе слово. А мета таких подорожей трохи сумна через «культурну політику» держави: зникають з міст і містечок України книгарні. Ані книжки сучасної української літератури, ані диски, котрі не стосуються «попси», не доходять до тих, кому це потрібно. Тому українські автори, разом зі своїми видавцями, так часто мандрують – везуть новинки, яких немає на прилавках.
На таких зустрічах завжди неймовірна атмосфера. Після них ти починаєш розуміти, що твої намагання достукатись до людей – не марна справа. Ось така приблизно мета «проекту»: знайти однодумців і трішки прикрасити їхні будні.
- Зі здивуванням прочитав у Вашій біографії, що Вам доводилося працювати і офіціанткою, і шпрехшталмейстером у цирку, і Снігуронькою, і завідувачем відеосалону. Шукали себе в житті чи набирали сюжети для творчості?
- ...а ще – кухарем у ресторані. У житті я і досі шукаю себе і продовжую знаходити в чомусь новому. А от тоді, коли «літала з роботи на роботу» – це були, швидше за все, пошуки незалежності і свободи. Адже в ті часи вважалося, що дуже почесно по двадцять чи більше років сидіти на одному місці, виконували ті ж самі обов'язки з дня на день. Був страх (який лишився досі) втратити нагріте місце. А мене це все не влаштовувало. Мені потрібно було позбутися залежності і страху щось змінювати в своєму житті, професії, оточенні. Тепер розумію, що все це йшло на користь досвіду, який маю.
- Коли вирішили, що журналістська праця для Вас затісна і необхідно себе реалізувати ще й у прозі, поезії?
- Я писала з шести років – і вірші, і прозу. Мама зберігає купу нотатників! І журналістика – то був єдиний шлях писати професійно і... отримувати за це зарплатню (посміхається, - авт.).
А от у якості «письменника» я почала себе почувати досить пізно – з 2000 року, коли вийшла перша книжка. Але писала я завжди. У стіл. Так що журналістика мені не заважала створювати свій світ. І до книжок я прийшла не через те, що була журналістом. Я писала і тоді, коли мала інші професії.
- Ваші психологічні романи вражають і гостросюжетністю, і карколомністю подій. Звідки берете персонажів для своїх творів?
- Беру їх з... юрми, за якою спостерігаю будь-де. Питання прототипів і їхньої реальності для мене вторинне. Головне в сюжетах – донести ту ідею, з якої починається роман. Думок і ідей – мільйон! Персонажі ж приходять самі, варто лише озирнутися довкола. Проте кожна «авторська вигадка» підкріплена, щонайменше, десятьма прототипами, які узагальнюю в одного персонажа.
- Більшу популярність відчуваєте в Росії, де вийшли в перекладах Ваші твори та екранізовані деякі із них, чи, усе ж, на Батьківщині – в Україні?
- Ніякої популярності в Росії я не маю! І не прагну її. Я пишу для українського читача. Якщо комусь в інших країнах подобаються книжки, мені приємно – і не більше того. От у нинішньому році у мене вийшла книга «Ґудзик» англійською мовою в голландському видавництві «Глагослав». Кажуть, що непогано продається там. Приємно. Але ще приємніше мати таких читачів, яких маю в Україні.
- Ірен, Ви опанували ще одну грань мистецького таланту – ілюстрування. Відомо, що Ваші малюнки прикрашають книги Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Навіть бісером вишиваєте і на гітарі граєте. Це – гени?
- Не думаю. Мої батьки – лікарі і ніхто з них не займався тією морокою, якою займаюсь я. Малюю я так само, як пишу – з дитинства, а першу гітару купила якось за 9 рублів у Карпатах – навчилась у хлопців акордів. От і все. Бісер – теж дуже просто: береш голку і нанизуєш його. А ще – два роки я в домашніх умовах знімаю мультфільми. Я завжди кажу на зустрічах, особливо студентам, молоді – беріть і робіть щось, інакше ваше життя буде прісним і запрограмованим від початку до кінця.
- Які проблеми дошкуляють нашій літературі, чому на кожному книжковому форумі одні і ті ж самі скиглення чуємо, мовляв, в усьому винна держава. Чи дійсно проблема українського книговидання лежить на загальнодержавному рівні?
- Скиглять ті, хто безпідставно хоче мати більше, ніж він на те заслуговує. Я ж, як людина, котра пише книжки (не люблю слова «письменник»!), цілком задоволена. Попри це, книговидання і книгорозповсюдження – і взагалі мистецтво, культура – мусять мати державну підтримку. А цього дійсно немає. Навіть навпаки – можновладцям вигідно мати нерозумний, неосвічений і темний «електорат», котрий не читає книжок, не слухає музику, не бачить живопису.
- На Західній Україні чимало говорять про те, що Донбас, та й уся Східна Україна тягне нас назад – до Росії. Чи дійсно більшість східняків не бачать перспективи в євроінтеграції?
- Так вважає далеко не вся Східна Україна. Хоча, дійсно, моя «мала батьківщина» – особливий край, куди завжди з'їжджалися люди з різних кутків: одні ховалися в шахтах від закону, інших... висилали туди із західних земель, щоб русифікувати. Не можу відповідати за всіх земляків. Та й за всю Україну – також. Але хотілося б зараз одного: нехай би зникли ці визначення «схід-захід» і т.п. Ми багато їздимо по всій країні і я не бачу різниці між розумними (підкреслюю – розумними) людьми на сході і на заході. А боягузи, підлабузники, пристосуванці є скрізь.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
