68 років тому, у листопаді, Йосип Струцюк із сім'єю був депортований із рідного села Стрільці, що на Холмщині у радянську Україну. Багато води сплило відтоді, проте так і не вдалося забути рідної сторони, милої його серцю. Втрачена домівка озивається щемливими спогадами і численними творами людини-вигнанця. Вже понад шість десятків років Йосип Струцюк є волинянином. У його творчому доробку півтора десятка поетичних збірок, 12 прозових книг, а ще він – автор багатьох драматичних творів, численних збірок для дітей, упорядник антологій, автор фільмів і пісень... Відомий письменник-шістдесятник є першим лауреатом літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського, заслуженим діячем мистецтв України і почесним громадянином Луцька, проте чимала праця волинянина досі мало поцінована сучасниками.
– Пане Йосипе, багато води вже стекло, а чи пригадуєте свій літературний дебют?
– Ще десь у 6-му класі, прочитавши «Тараса Бульбу» Гоголя, вирішив «перелицювати» повість у вірші. Так-сяк скомпонувавши понад 400 строф, я був переконаний, що «переплюнув» (чи б пак перевершив) самого Миколу Васильовича. Бо що там якась проза, як я запропонував читачеві вірші! Але тішитися довелося недовго, бо вирішив показати своє творіння вчителеві, якого дуже поважав. І тут трапилось те, чого я, звичайно, не сподівався. Борис Миколайович, пом'явши в руках мій зшиток, нарешті зважився на відвертість: «Юний чоловіче, ніколи не пиши про те, що вже інші писали». Я одразу ж задумався: «А про що ті інші не писали?». Роки йшли, велемовну всюдисущу кон'юнктуру не хотілося підтримувати, а згодом і взагалі не дуже вже хотілося писати, бо не було видно втішної перспективи. Я не відаю, чи писав би, якби мене не підтримали такі відомі майстри слова, як Микола Бажан, Михайло Стельмах, Ліна Костенко, іноді добре слово мені казали Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Володимир Лучук, Григір Тютюнник, Борис Олійник...
- Волинь стала Вам другим домом, тут прожили більшість свого життя. Мабуть, недаремно саме волинська тема у Вашій творчості займає одну з вирішальних ролей.
– А по-іншому і не могло бути. Тут, поміж енкаведистськими й повстанськими кулями, так швидко, пригнувшись, пробігло дитинство, тут я вчився в початковій, семирічній і вечірній середній школах. До того ж довелося ще в тракторній бригаді працювати, а потім – Луцький державний педагогічний інститут ім. Лесі Українки закінчувати. А потому – ще працювати в музеї-садибі Лесі Українки в селі Колодяжному, блукати по волинських лісах із кінокамерою. Одне слово, є що згадати. Опріч того, я себе завше вважаю корінним «волинякою», бо місто Волинь (Велинь) знаходилося над річкою Гучвою, що протікає в кільканадцяти верствах од мого родового гніздів'я.
- Вас називають одним із найталановитіших письменників-шістдесятників. Як самі оціните свою творчість? Який період є більш знаковим для Вас особисто: творчість 60-х, 80-х, 90-х чи все ж 2000-х років?
– Я ще в юності згубив ту шкалу, якою міг би вимірювати свій талант. На нелегкому літературному фарватері все-таки знаковими для мене були 60-ті роки. Тоді відбувся мій «творчий зріз». Я почав думати не лишень над тим, про що писати, а і як писати. Почав уперто освоювати форму, особливо ритм і поряд із небагатьма в Україні – верлібр, чим не викликав схвалення в тодішньому (інколи й теперішньому) літературному середовищі. Вельми продуктивними для мене (як сам вважаю) були й 2000-і роки.
– Ви були одним із ініціаторів створення на Волині громадсько-культурного товариства «Холмщина», очолювали обласну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. На Вашу думку, сучасні письменники повинні займати більш активну роль у громадському житті?
– Тоді, в кінці 80-х і на початку 90-х, ми не мали права стояти осторонь подій, що вже почали розгортатися. І я долучився до них. Що ж до того, чи повинні займати письменники більш активну роль у громадському житті – думаю, що повинні. Але не всі. Бо обов'язково знайдуться такі, які намагатимуться вихопити комусь якщо не булаву, то пернач з рук, і махатимуть не в той бік.
– Як ставитеся до політичних процесів в Україні? Особливо українську інтелігенцію обурив мовний закон, який більшість інтелектуалів називає антиукраїнським. Українська державність досі під загрозою?
– На жаль, під загрозою. У нас був шанс на Майдані, але цей шанс, в першу чергу, знищив своєю демагогією і хитро прихованими підтанцівками на чужому майданчику удаваний нащадок останнього кошового. Так і хочеться повторити за Тарасом: «Славних прадідів великих правнуки погані». Цей, одухотворений боротьбою супроти найближчої соратниці і, врешті-решт, «проти всіх», головний модератор нашої поразки намагався зіграти ще й роль вишиваного українського месії. Після такої відвертої інфамії в Україні не скоро повірять навіть чесним політикам.
А що ж до мови – то її жодними законами чи постановами як не відродиш, так і не знищиш. Це – не мовний закон, а мовна афера Януковича-Литвина, підкинута відвертим манкуртом Колесніченком і прихованим українофобом Ківаловим розчленованому і збуреному нашому суспільству. Останній, до речі, за президентську виборчу кампанію, спрямовану проти героя Майдану, був ним же і нагороджений.
Переконаний, українці пережили вже понад сотню таких злочинних циркулярів і залишилися українцями, а хохли, хоч ти кожному з них вручи по чотиритомнику Грінченка, залишаться хохлами. Чи бузиною.
- Ви – почесний громадянин Луцька, лауреат численних премій і нагород. Яке відзначення власної творчості вважаєте особливим? Як письменник має ставитися до вшанувань його талантів?
– Якщо якийсь мій твір через 50 років сподобається комусь, або ж появиться у читанці для наймолодших – повірте, буду радий. Що ж до другого запитання, то я над тим ніколи не задумувався і вважаю, що маю ще достатньо часу, аби тим перейнятися.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
