З нагоди свята працівників радіо і телебачення варто пригадати маловідомий етап в історії розвитку «блакитного екрану» в Західній Україні. А було тоді так: приходила важка дощова або снігова хмара, і вже було зрозуміло: буде якийсь «відбитий» сигнал. В цей час відбувалося те, що ми називали «добрим прийомом» польського телебачення.

Піймати Польщу

У 70-80-х роках телебачення нічим не нагадувало нинішнього – була мізерна кількість каналів, горизонтальна поляризація і чорно-білі телевізори. У тих наших тодішніх «Бєрьозках», «Рубінах» чи «Горизонтах» був такий перемикач, який дозволяв приймати близько 12 каналів, тоді як існувало лише три радянських канали. Проте, деякі можливості все ж існували...

У Луцьку та інших містах Західної України був створений винятковий, неформальний клуб людей, які пробували «піймати Польщу» – тобто прийняти сигнал з іншого боку кордону. Для цього потрібна була добре сконструйована антена. У реалізації цього задуму дуже допомагали популярні тоді журнали «Радіо» і «Юний технік» – у них можна було знайти приклади різних конструкцій антен і приймальних апаратів. Щоправда, існувала проблема з матеріалами – потрібні були тоненькі трубки відповідного діаметру. Коли хтось шукав матеріали, усі питали: «Що, робиш антену на Польщу?». Існували різноманітні технічні дивацтва, крім цього, серед телевізійних аматорів поширювалися всілякі легенди про облаштування антен, наприклад, така: якщо візьмеш лампочку, наповниш її ртуттю і використаєш з антеною, то ловитимеш програми зі всього світу. На жаль, вже за півгодини приїдуть по тебе військові і конфіскують все це устаткування, оскільки своїм сигналом ти перешкоджаєш роботі радарів.

Антени повинні були бути високі, оскільки розташування Луцька не сприяло тому, щоб легко піймати сигнал з Польщі. Крім цього, існувала заборона ставити на будинках нетипові антени. Я почав сам конструювати антени на початку 70-х років. З часом створив чотирикутну антену, при допомозі якої деколи вдавалося щось відшукати. Одного разу прийшов до мене додому дільничний міліціонер і поцікавився, чи «бачу Америку». Це свідчило про те, що за мною спостерігають.

Чистий горизонт на Захід

Ніхто в Луцьку не ловив постійного сигналу з Польщі. Але головним був сам процес пошуку. Навіть перегляд короткого фрагмента програми «із заходу» викликав величезне захоплення. Просто це було специфічне хобі, і одночасно – демонстрація прагнення сягнути за горизонт. Кожен очікував чогось іншого від сірого повсякдення СРСР, а Польща була саме «інша». Це була подія – всі очікували, що хтось піймає якийсь сигнал. Так випрацьовувалося і послідовне прагнення до мети, яку просто потрібно було досягти, не дивлячись на труднощі. А коли вже сигнал удалося піймати, то ти мав прямий «лінк» до Польщі. Немовби не було жодних кордонів! Все видавалося тоді таке виняткове: я – тут, Польща – там, а між нами немає жодних бар'єрів. Було в тому щось символічне...

Легше стало вловлювати сигнал, коли з'явилися 33-й і 40-й мікрорайони – там вже були вищі будинки і дуже чистий горизонт.А колега у Володимирі-Волинському мав добру мідну антену і добрий сигнал. Гостюючи в нього у 80-ті, я побачив фільм «Кар'єра Никодима Дизми», а пізніше культовий серіал «Дім», де вперше можна було почути про Варшавське повстання.

Проте, найкраще з телебаченням було у Львові, бо він розташований ближче до Польщі, до того ж на пагорбах. Це дуже важливо, бо на пагорбах легше піймати «західний» сигнал. Ще легше його ловили у Львові після появи, так званих, «дециметрових приставок каналів». А коли пізніше з'явилися супутникові антени, то телевізійний світ повністю відкрився. Сотні каналів різними мовами і доброї якості. Але це вже не те... Ніщо не приносило стільки радості, як з труднощами спійманий, 30 років тому, фрагмент польського фільму...

Валентин ВАКОЛЮК