Сучасний український письменник, політичний діяч, перекладач Василь Шкляр вважається одним із найбільш шанованих вітчизняних літераторів. Його нові романи завжди користуються особливою популярністю серед читачів. Василь Шкляр створив Міжнародну благодійну організацію «Фонд Василя Шкляра „Холодноярська Республіка”», головна мета якої – здійснення благодійної діяльності, спрямованої на розвиток українського кіномистецтва. Сьогодні оригінальний та відвертий письменник – гість «Волинського Монітора».
– Пане Василю, вітчизняна критика називає Вас «батьком українського бестселера», а ще – «найбільш чоловічим письменником в Україні». Як ставитеся до подібних заяв і, зокрема, до критики?
– Спокійно ставлюся до всіх похвал і прокльонів, бо знаю, що це речі умовні. Літературної критики у нас практично немає. Є всілякі замітки-відгуки, писані, переважно, на замовлення, але ви сьогодні не знайдете жодної статті з глибоким аналізом твору. Натомість бачимо солоденькі компліментарні оцінки книжок, автори яких навіть мови не знають або, навпаки, читаємо погордливі зауваження письменникам, котрі працюють професійно. Тому сьогодні мірилом літературного успіху може бути лише читацька прихильність.
– Вашу заяву про відмову від Шевченківської премії, поки при владі Табачник, багато ЗМІ підхопили і «рознесли по світу». Надалі уникатимете діалогу з нинішнім режимом, поки міністром освіти залишатиметься Табачник?
– Я ні з якою владою ніколи не вів діалогу. Робив і роблю на її адресу відверті заяви, але це заклики, радше, до суспільства. Хто мене добре знає, для того моя відмова від премії не була несподіванкою. Я від держави не взяв жодної нагороди, завжди відмовлявся від усіх отих подань на звання «Заслуженого діяча» культури, мистецтв чи ще якоїсь трясці. Моя колекція літературних премій – це нагороди від недержавних, незалежних інституцій.
– Мало хто знає про Вашу діяльність у ролі політичного журналіста та участь в «гарячих точках». Порятунок сім’ї генерала Дудаєва Ви навіть відтворили у своєму романі «Елементал». Розкажіть детальніше про такий етап Вашої професійної кар’єри.
– Це не зовсім так. Ніякої кар’єри не було. Та, мабуть, якби й була, то про таке не розповідають в інтерв’ю. Лише в романах. Хіба ні? Скажу лишень, що до порятунку родини Джохара Дудаєва причетні українські націоналісти. Я перекладав вірші Дудаєвої українською мовою. А ще – мав цікавий досвід бути перекладачем під час допиту одного шляхетного «розбійника». На допиті він був занадто відвертим, і я причісував його щирі слова так, аби це виглядало м’якше. Можливо, колись про це напишу. Та поки що я живу у 1919 році. Саме тоді воювала проти московських окупантів отаман Маруся – героїня мого нового роману.
– Ви упродовж кількох років очолювали видавництво «Дніпро», тому знайомі із проблемами книговидавництва зсередини. Україномовна книга нині, як ніколи, переживає несприятливі часи, причому у своїй вільній, незалежній країні.
– Для української книжки були й гірші часи. Сьогодні – не завдяки, а всупереч – наша книжка тримає удар. Не хочу повторюватися і зупинятися на зрозумілих для всіх проблемах. Усе стане на свої місця тільки тоді, коли ми виборемо власний культурний простір з-під російської окупації.
– Роман «Залишенець» («Чорний Ворон») Ви називали твором свого життя. На Вашу думку, події Холодного Яру могли змінити нашу історію?
– Реальна історія не знає слова «якби». Але українські повстанці свою місію виконали сповна, бо вони зберегли саму ідею незалежності України.
– 20-і роки минулого століття народили цілу плеяду талановитих людей. Чого забракло нам, аби тоді перемогти росіян, відстояти незалежність?
– Причин багато. Я не схильний сьогодні винуватити лише тодішні українські уряди чи військовий провід, хоч про це можна говорити довго. У вирішальну годину, коли в 19-му році об’єдналися Галицька і Наддніпрянська армії, чорний фатум послав проти нас страшнішого ворога за червоних і денікінців. Тиф! Страшна епідемія викосила тисячі наших вояків.
– Пане Василю, Ви мрієте екранізувати «Чорного Ворона». На якій стадії знаходиться робота над проектом?
– Я про це часто кажу. Тривають пошуки режисера. Виявилося, що знайти режисера не менш складно, ніж гроші.
– Мабуть, Вас про це часто запитували, проте, чому вирішили взяти участь у минулих парламентських виборах? Невже досі маєте надію, що письменник у Верховній Раді може допомогти українцям загалом та літературі зокрема.
– Взяти участь у виборах мене запросила громада. Від пропозицій політиків я відмовився, а перед громадою похитнувся. Однак Божий перст показав мені не на депутатське крісло, а на письмовий стіл. Я прийняв це веління з великою вдячністю.
– Український письменник повинен бути публічним і звертатися до громадськості, робити важливі заяви з приводу політичних процесів? Адже багато сучасних авторів просто змирилися із роллю тихого, спокійного звертання виключно до читачів власними творами.
– Це приватна справа кожного, як йому жити і діяти. Є прекрасні письменники-самітники, які майже не виходять із хати, а творять добру літературу. Є й такі, котрі не можуть без велелюддя і громадської діяльності. Але за всіх часів письменники поневолених націй мусили брати на себе ще й роль проповідників чи просвітителів. Україна не виняток.
- Наближається річниця Волинської трагедії, яка принесла багато горя і страждань двом сусіднім народам - Польщі та Україні. Наскільки ця сторінка в історії наших держав є важливою у зв'язку із розвитком подальших взаємин?
- Йдеться про обопільну трагедію двох націй, кожна з яких вбачає правоту на своєму боці. І це природно. Свідомий український патріот скаже вам, що війна з окупантом не провадиться у білих рукавичках, бо свята мета визволення виправдовує всі засоби. Поневолена нація на своїй землі має право на всі методи боротьби. «Але ж загинули десятки тисяч мирного населення», – скаже вам поляк, і теж матиме рацію. Тому цю сторінку історії треба залишити для істориків і заборонити торкатися її істерикам. Тобто політикам, які мало що знають, але багато говорять. Наскільки це важливо для розвитку подальших взаємин між Україною та Польщею? Рівно настільки, наскільки вистачить лицарської шляхетності і поваги обох народів до національних почуттів сусіда. Сильний помсти не жадає. Зведення рахунків ціною минулого – ознака слабкості.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК