28 лютого в книгарні «Є» в Луцьку письменниця Маріанна Кіяновська презентувала збірку поезій геніального Болеслава Лесьмяна «Садбожий спалахненець» у власному перекладі. Після презентації пані Маріанна розповіла нам про секрети перекладацької праці.

Маріанна Кіяновська – письменниця, критик, дослідниця літератури, перекладачка поезії та прози. Вона перекладає, зокрема, з польської та англійської мов (до речі, «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте на фото в помаранчевій обкладинці за спиною пані Маріанни – її робота). Творчістю Болеслава Лесьмяна займається з 2003 р. Твори цього поета вирізняються особливими стилістикою та лексикою, містять багато оригінальних і непростих для перекладу неологізмів, які польські мовознавці навіть називають окремим терміном – «лесьмянізми». У невеличкій за об’ємом збірці перекладів Лесьмяна «Садбожий спалахненець» (понад 30 поезій) таких лесьмянізмів, перевинайдених українською, близько 800.

– Коли Ви вперше прочитали твори Болеслава Лесьмяна?
– У 1994 р. я прочитала кілька його віршів у перекладі Юрія Бедрика.

– Чи це була любов з першого погляду?
– Це відразу була велика любов, хоч і без знання оригіналу. Переклади ці зробив дуже хороший поет, але їх було надто мало. Тепер я розумію, що вони були добрі як вірші, але не достатньо вдалі як переклади, тому що Лесьмян – це цілий поетичний світ, окремий, особливий світогляд, його поезії взаємодіють між собою, як вірші в Шевченковому «Кобзарі», тож Лесьмяна не можна перекладати частинами.

– Ви знали тоді польську мову?
– У мене бабця – полька, тобто я польську мову знала завжди, питання лише в тому, на якому рівні. Для Лесьмяна, звісно, в 1990-х мій рівень був замалий, але зараз я в цьому плані виросла.

– Скільки часу у Вас іде на роботу над перекладом одного вірша?
– Практично кожен перекладений вірш має 5–7 попередніх редакцій.

– Тобто вони у Вас лежать деякий час, а згодом Ви їх допрацьовуєте?
– Ні, я роблю наступну спробу перекладу. Тобто перекладаю доти, доки переклад не стає вдалим. Попередніх перекладів я не читаю. Таким чином, у мене є чотири чи п’ять перекладів «Дівчини» з інтервалом у кілька років. А у проміжках – постійна робота… І так із кожним віршем.

Насправді з Лесьмяна я переклала, крім поезій, які увійшли в цю книжку, ще майже сто текстів, але вони зроблені не до кінця. Як би це пояснити… Коли не вдався хоч один рядок перекладу, його публікувати не варто, бо ж не можна читачеві сказати: «Весь переклад добрий, лише один рядок невдалий». Тому я опублікувала переклади, в яких уже нічого більше не можу зробити, бо досягла межі можливостей. Адже є можливості мови – польська й українська не симетричні, є об’єктивна неперекладність; іноді ти можеш якось компенсувати невдачу, а іноді ні. У перекладі дуже важко уникнути втрат порівняно з оригіналом.

– Чи при перекладі Ви завжди дотримуєтеся оригінальної ритміки автора?
– І так, і ні. Переважно я повністю зберігаю ритміку, особливо якщо це зумовлено жанром: п’ятистопний ямб сонета, шестистопник балади. Іноді, якщо не передати ритм, весь переклад не має сенсу. Я намагаюся також перекладати максимально дослівно. Але з Лесьмяном проблема не тільки у збереженні ритму. Працювати з його поезією складніше, ніж із віршами інших поетів, оскільки, по-перше, в українській не існує такої лексики, яку він використовує у своїх творах (дослідники нарахувала в нього понад дві тисячі неологізмів), а, по-друге, у його віршах не можна переставляти місцями слова. У Тувіма, якого я теж перекладала, слова місцями міняти можна, а в Лесьмяна ти переставляєш одне слово – і повністю міняється сенс.

А ще не можна маніпулювати його синтаксисом. Для перекладу Лесьмяна я фактично створила інший синтаксис, ніж у звичній нам усім українській мові. Щоб відчути цей особливий лесьмянівський синтаксис, треба прочитати принаймні з десяток його віршів. Розповісти про цей авторський синтаксис важко, але якщо його хтось сприйме, то вже ніколи ні з чим не сплутає. Це так само, як коли треба розповісти, що таке костюм від доброго кравця. Розповісти важко, бо річ не тільки в тканині, не в кроєві та не в якості швів; але той, хто пропрацює хоча б тиждень-два в магазині дорогого одягу, безпомилково і навіть здаля розпізнає такий костюм: таке вбрання випромінює щось особливе.

– Під час праці Лесьмян змушує Вас творити нові слова? Ви з кимось радитеся?
– Ні, я повністю беру відповідальність на себе, з кількох причин. По-перше, ніхто в моєму оточенні так не знає Лесьмяна, як я. Єдина людина, яка мені могла дати пораду щодо цих перекладів (і давала), – це Адам Поморський, він сам – геніальний перекладач. Те, що я не можу спитати в нього, я не можу спитати ні в кого. По-друге, мої переклади Лесьмяна – це робота з майбутньою українською мовою. Цієї мови нині ще не існує. Я уявляю собі майбутню українську мову, в якій будуть ці слова. Я не просто перекладаю і придумую слова. Я намагаюся, щоб це були не штучні неологізми, щоб їх за певних обставин підхопили люди. Вони мають бути природними. І дуже багато людей кажуть про мої неологізми: це слово вже було. Ні, не було – вони просто природно звучать, наприклад «допів» і «відпів» (адже є «напів»), «наснагання» (бо є «наснага» і «натхнення», та й «надихання» теж є). І навпаки, про слова, які були в мові, які є у словниках, але подекуди вийшли з ужитку, читачі іноді думають, ніби це неологізми. Наприклад, мене питали про слово «забрость». А це – брунька плодового дерева перед цвітінням (забрость навесні є в аличі й вишні), тоді як «брость» має ширше значення – це листкові і квіткові бруньки, і навіть «зародки» кетягів калини чи винограду. Леся Українка придумала декілька гарних слів, зокрема «промінь» і «напровесні». Я роблю це у своїх перекладах.

Те саме можна сказати про роботу з літературним редактором. Мої переклади – це цілком моя відповідальність. Не тому, що я не хотіла би дати комусь книжку на редагування, а тому, що просто немає кому її дати. Переклади віршів Лесьмяна може редагувати тільки людина, яка знає творчість Лесьмяна в оригіналі.

– Що Ви робили в першу чергу – ознайомилися з біографією Лесьмяна і лише потім перекладали чи навпаки?
– Тут ідеться про поєднання академічних знань і перекладу як різновиду творчості. Я би могла не знати про певні значущі речі, якими не можна пожертвувати при перекладі і, відповідно, не так добре його зробити. Якщо мені відомо, що Лесьмян жив у Франції і любив Бодлера, я інакше читаю і перекладаю Лесьмянову «Безодню» (бо ж і в Бодлера є вірш «Безодня»). Якщо мені відомо, що Антонич був щонайменше уважним читачем Лесьмяна і мав із Лесьмяном багатьох спільних знайомих (Антонич, до речі, помер того ж року, що й Лесьмян, – у 1937-му), я можу припустити, що «зеленість» у віршах Лесьмяна співприродна «зеленості» у віршах Антонича, і перекладаю вже із цим знанням. До речі, у мене немає жодного перекладу, який би не мав щонайменше три редакції. А «Пан Блищинський», над яким я працювала майже десять років, узагалі мав більше десяти редакцій. І кожного разу я бралася за переклад із більшими, ніж до того, знаннями. Перекладати і вчитися в автора, якого перекладаєш, – це завжди одночасний процес.

– Тобто книги польських дослідників про Лесьмяна, які Ви нам показували під час презентації, Вам дуже допомогли в роботі?
– Це далеко не всі опрацьовані мною книжки про Лесьмяна і його час (посміхається, – авт.). Загалом у мене близько сотні джерел.

– А як би Ви перекладали, якби у Вас не було наукової літератури?
– Я людина західної школи, намагаюся базувати переклади на дослідженнях, на фактажі. От, наприклад, любовні вірші Лесьмяна. У його житті були три важливі жінки, тіла яких відрізнялися. Відповідно, його почуття до кожної з них, еротичне сприйняття цих жінок у нього було різним. Вірші, які він їм присвячував, помітно відрізняються на рівні лексики й емоцій. Якщо не знати листів Лесьмяна до Дори Лебенталь, перекладач може пожертвувати одним чи двома «необов’язковими» словами в любовному вірші, і це, без перебільшення, «вб’є» вірш, тоді втратиться індивідуальність Дори як адресата цього твору. Навіть найдрібніші елементи мають колосальне значення! Тільки якщо перекладач має систему знань про автора, він розуміє, чим у разі потреби можна пожертвувати, а чого за жодних обставин загубити не можна.

– Коли книга торік вийшла друком, чи відчули Ви задоволення?
– Узагалі це в мене перша презентація книжки Лесьмяна поза Львовом. І перша презентація найновішої книжки моїх поезій (цього ж дня авторка презентувала свою збірку «Гематомагавафа: живі перетворення», – ред.) Це видання – тільки часткове втілення мого задуму, коли йдеться про Лесьмяна. Я упорядкувала й видала невелику книгу поезій Лесьмяна, щоб вона вже була, аби існувало хоч щось. Бо Київ Лесьмяна – як Дрогобич Шульца. Але попереду в мене нова, більша книжка перекладів, у якій буде ще приблизно сто поезій Лесьмяна, зокрема багато його балад.

– Ви людина віруюча?
– Дуже.

– Чи допомагає це Вам у роботі?
– Дуже.

– Які маєте плани на майбутнє?
– Не вмерти найближчим часом. Це важливо. Розумієте, я допіру зараз нарешті стала ніби гостро відточений інструмент. Саме зараз я володію максимумом майстерності як перекладач та аналітик. Недавно думала про те, що Станіславові Бараньчаку, чудовому польському поетові й перекладачеві, приблизно в моєму віці (а мені виповнилося 45 років) діагностували хворобу Паркінсона. І все… Він помер у 68 років, але майже 20 років боровся з хворобою. Тому найголовніший із моїх планів – жити. Якщо житиму, зможу перекладати й бути корисною.

Розмовляв Анатолій ОЛІХ
Фото: Анатолій ОЛІХ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПРО ПОЛЬСЬКУ СУЧАСНУ ЛІТЕРАТУРУ ГОВОРИЛИ В ЛУЦЬКУ

ПОЛЬСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ ЙОАННА ЯҐЕЛЛО РОЗПОВІЛА ЛУЦЬКИМ ШКОЛЯРАМ ПРО СВОЮ ТВОРЧІСТЬ

ОСТРОВИ ВІОЛЕТТИ ГЖЕГОЖЕВСЬКОЇ