У селі Садове Гощанського району на Рівненщині, на малій батьківщині Анни Валентинович, лідерки і співзасновниці незалежної профспілки «Солідарність», встановили меморіальну дошку цій польській діячці.

Відкриття пам’ятної дошки, яку розмістили на приміщенні місцевої школи, відбулося 8 квітня. Це стало можливим завдяки зусиллям багатьох осіб і організацій та за підтримки Генерального консульства РП у Луцьку. Участь у заході взяли родичі Анни Валентинович, зокрема її внук Пьотр Валентинович.

У ту мить, коли консул Тереза Хрущ та Пьотр Валентинович знімали з дошки біле полотно, мені пригадався 2008 р. Тоді я вивчав історію польського профспілкового руху, зокрема й діяльність «Солідарності», і планував писати дисертацію у Варшавському університеті. Тож ім’я Анни Валентинович та її роль у знаменитому страйку робітників корабельні імені Леніна у Гданську в серпні 1980 р. мені були відомі.

Уже після катастрофи під Смоленськом, під час мого перебування в Рівному, я познайомився з Миколою Пашковцем – фізиком за освітою, але істориком і краєзнавцем за покликанням. А головне, як виявилося, він двоюрідній брат Анни Валентинович. Тоді від пана Миколи я дізнався, що знаменита мати «Солідарності» Анна Валентинович – українка за походженням. Доля та харизма цієї діячки мене захопила. Мені захотілося, щоб про неї дізналися в Україні. Нині я працюю над книгою «Лідерка Солідарності».

То хто ж вона – Анна Валентинович? Хто ця жінка, ім’я якої після 14 серпня 1980 р. ввійшло в історичну пам’ять і свідомість поляків? І чому її доля має бути цікава українцям? Анна Валентинович (у дівоцтві Любчик) народилася в селі Сінне на Волині (зараз Садове на Гощанщині) 15 серпня 1929 р. у родині протестантів. Батько Назар Любчик взяв шлюб із удовою Єфросинією (Пріською) Пашковець (у польській версії Пашковською), яка вже мала сина від першого шлюбу. Сім’я була багатодітною. Анна була улюбленицею батька. Росла кмітливою, ходила до польської школи. Коли їй виповнилося вісім років, померла мати. Згодом батько одружився вдруге, з удовою Марією, яка мала дітей від першого шлюбу. Родина стала ще більшою, але жили дружно.

Війна і прихід радянської влади, а згодом німецька окупація кардинально змінили життя на Волині. Анна закінчила чотири класи і до школи більше не ходила, оскільки змушена була піти в найми до Едмунда Телесніцького. У цій родині вона доглядала за дітьми і працювала по господарству. За тяжку роботу отримувала харчі та одяг.

У кінці 1942 р. на Волині активізувалася діяльність польського та українського підпілля, а також червоних партизан. Хлопці з лісу навідувалися до Едмунда Телесніцького, це змусило його покинути Волинь і виїхати із сім’єю німецьким ешелоном під Варшаву. Телесницькі прихопили із собою й Анну, сказавши, що її родина загинула. І попередили: «Якщо скажеш, що ти українка, тебе вб’ють». Довгі роки вона думала, що нікого з рідних у неї більше немає.

Життя Анни Валентинович схоже на пригодницький роман. В ньому було багато випадковостей, трагізму та містики, важливих і неординарних моментів.

Анна Валентинович була активною громадською діячкою, котра відстоювала права робітників у комуністичній Польщі. У 1978 р. стала співзасновницею Вільних профспілок.

8 серпня 1980 р. за п’ять місяців до виходу на пенсію Анну Валентинович звільнили з роботи. Коли 14 серпня робітники корабельні у Гданську розпочали страйк, однією з головних їхніх вимог було повернення її на роботу.

Кранівниця корабельні стала символом боротьби з комуністичним режимом, неформальною лідеркою профспілок, людиною-легендою, героїнею польського серпня, «Анною Солідарність».

Спецслужби неодноразово арештовували Анну Валентинович, ув’язнювали, намагалися очорнити її ім’я і навіть знищити фізично. Після виходу з тюрми вона продовжила опозиційну діяльність: допомагала сім’ям арештованих, організовувала голодування і протести. У 1983 р. на знак протесту проти репресій вона повернула Раді Міністрів ПНР свої трудові нагороди: золотий, срібний, бронзовий «Хрести Заслуги». У лютому 1985 р., через п’ять місяців після вбивства спецслужбами ксьондза Єжи Попелушка, організувала ротаційне голодування, до якого протягом понад півроку долучилася 371 особа.

Мала також безкомпромісний конфлікт із Лехом Валенсою і тою частиною «Солідарності», яка, на думку Валентинович, зрадила ідеали організації та пішла на угоду з комуністами.

Майже 40 років минуло від подій польського серпня 1980 р. Давно немає Радянського Союзу. Вільна демократична Польща посіла важливе місце серед країн ЄС.

Президент Лех Качинський 3 травня 2006 р. вручив Анні Валентинович найвищу нагороду Польщі – Орден Білого Орла. За вклад у боротьбу з комунізмом у 2005 р. американська Фундація пам’яті жертв комунізму відзначила її Медаллю свободи Трумена-Рейгана».

Про Валентинович знімають фільми, пишуть книги. І здавалося, що в Польщі про Матір Солідарності все відомо. Але це далеко не так. У жінки була таємниця. У 1996 р. вона дізналася, що її шукають батько і родина з України. Ця звістка для неї стала несподіванкою і шоком. Можна уявити стан людини, яка через більш ніж 50 років дізналася, що її рідні живі та шукають її. У тому ж році Анна Валентинович відвідала рідню, побувала в Садовому. На жаль, батька вже не було в живих. З того часу Анна ще кілька разів побувала в Україні.

Після трагічної загибелі Анни Валентинович у 2010 р. у ЗМІ почали з’являтися відомості про її українське походження. Це стало своєрідною сенсацією, бо такий факт її біографії не був відомий у Польщі. За словами її двоюрідного брата Миколи Пашковця, Анна збиралася відкрити цю таємницю широкому загалу після повернення з Катині. Але доля розпорядилася по-іншому.

У біографії Анни Валентинович уже майже немає прогалин. У Польщі усім відомо, що знаменита польська патріотка Анна Солідарність мала українське походження. Чи зменшило це любов і повагу поляків до своєї героїні? Зовсім ні.

Значущість постаті Анни Валентинович в історії ще не до кінця оцінена й осмислена. На це потрібен час. Але подія, що відбулася 8 квітня 2019 р. у селі Садовому, дуже важлива. Українське суспільство відкриває для себе постать Анни Валентинович. Вірю, що пам’ять про неї в Україні буде увіковічнено і назвами вулиць, і створенням музею, і написанням книг, і зйомкою фільмів.

У Рік Анни Валентинович українцям і полякам треба ще раз зрозуміти, наскільки ми близькі, хоча й різні. Нам ще потрібно багато зробити на шляху до примирення, проявивши добру волю і мудрість. А історія життя простої української дівчинки з Волині, яка стала відомою польською діячкою, може стати одним із факторів порозуміння.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ
Фото: Wikipedia