10 років тому у Павлівці ми були більш наївні і оптимістичні. Здавалося, що 70-а річниця Волинської трагедії буде звичайною формальною річницею. Проте виявилося, що ми занадто переоцінили свої можливості. Ми знову стоїмо перед глухим муром взаємного нерозуміння. У фантасмагоричній палітрі взаємних підозр та образ, геополітичних інтенцій та амбіцій, на фоні анемії української державності та національної зневіри, така проста справа, як взаємне пробачення, набуває немислимо ускладненого виміру. У пошуках власної, тільки своєї правди, ми забуваємо про основну інтенцію – попросити вибачення і вибачити.

Здавалося б, що у безвиході і мороці двох окремих діалогів, польського і українського, не видно світла в кінці тунелю. Але, як це завжди буває, істина лежить поряд. Рятівним колом у цій ситуації можуть стати слова людини, яка не побоялася, не ускладнюючи і не демонізуючи проблему, показати вихід. Маємо велику надію, що цей суто християнський підхід буде для всіх нас тим світлом, яке допоможе знайти Правду.

Пропонуємо Вашій увазі текст диякона Петра Сивицького під назвою «Волинь» – моя позиція».

Моя позиція – позиція християнина і українця. Християнина – вірного і священнослужителя Української Греко-Католицької Церкви. Українця, який зараховує себе не до націоналістичної, а до християнсько-консервативної школи суспільно-політичного мислення, який схиляє голову перед постатями В’ячеслава Липинського і Андрея Шептицького, а не Дмитра Донцова чи Степана Бандери.

Як християнин не визнаю колективної відповідальности. «Признаватися» і каятися мали б ті, що скоїли злочини, порушуючи Божу заповідь «Не вбивай». З непричетних досить, коли не будуть злочинів заперечувати, вибілювати, виправдовувати, замовчувати, а злочинців прославляти як героїв. У кожному катихизмі, навіть у катихизмовій частині молитовника, знайти можна перелік т.зв. чужих гріхів:

1. Наказувати гріх

2. Спонукувати до гріха

3. Дораджувати до гріха

4. Дозволяти на гріх

5. Допомагати до гріха

6. Не карати за гріх

7. Гріх боронити

8. Гріх хвалити

9. На гріх мовчати.

Отож, хто сам не мордував, мав би лише стриматися від отого чужого гріха. Звичайно, похвально було б крім того – в кого є змога – включитися в процес «вигоювання ран» через спільну молитву, допомогу родинам жертв у впорядкуванні місць поховання тощо. Треба водночас мати свідомість, що діяльність ОУН-Б та «другої» УПА була суто регіональним явищем і абсолютна більшість українців (тодішніх і теперішніх) зовсім непричетна до «волинських» чи пак «волинсько-галицьких» подій. Отож більшості українців, якщо треба морально очищуватися (а це потрібно кожному, адже всі ми грішні), то не у зв’язку з «Волинню».

Як українець, не погоджуюся на поділ жертв на кращі й гірші, тобто, відповідно, вбиті в рамках «жорстокого ґеноциду» та «справедливої відплати». Хай перших було більше за других, хай і дійсно дії ОУН та УПА були ґеноцидом, а дії польських «месників» – «лише» воєнним злочином: невинній, мирній людині зовсім байдуже, чи її вбивають у рамках «ґеноциду» чи «воєнного злочину». Я також принципово проти того, щоби моральну проблематику, зв’язану зі злочинами українських інтегральних націоналістів, зводити лише до вбивств польського населення. На жаль, ми зараз є свідками цього: у різних заявах українських церковних ієрархів і суспільних діячів, мовиться про вбивства поляків (не зовсім ясно ким), автори й «підписанти» простягають полякам руку, навіть «прощають і просять прощення». Питання ж українських жертв ОУН-Б вищеназваними представниками української еліти просто ігнорується. У сучасній Україні про це резонансно говорять, мабуть, лише т.з. антифашисти, звідти ж, певно, і в самого п. М. Шумади таке переконання, що, мовляв, звинувачення «націоналістичного руху» у винищенні також українців – це «традиційне і завжди брехливе» діло Москви. Нібито, писане Митр. Андреєм у 1942 р. про «вбивство брата-громадянина», нібито, післявоєнні мельниківські та бульбівські спогади про жорстоке винищування бандерівцями політичної конкуренції – це московських рук справа. Це або вищого сорту наївність, або моральна зрада тих українців, які загинули за те, що хотіли України «не такої» чи не тим самим «Вождем» очоленої. Це, свідоме чи ні, фальшування рідної історії. Прикро, що до такого прикладають руку і представники Церков – адже Церква Христова якраз і покликана бути моральним орієнтиром суспільства, а дане питання, крім суто історичного аспекту (який, утім, має сам по собі чимале виховне значення), має і аспект цілком сучасний. Адже в сучасній Україні діють політичні сили, які посилаються на традиції та ідеологію інтегрального націоналізму. Зводячи всі моральні контроверсії довкола цього ж націоналізму до «українсько-польського конфлікту», не відмежовуючися вчасно від інтегрального націоналізму як такого, представники Церков ризикують хоча б тим, що на випадок яскравих розходжень між націоналістичною владою і Церквою, коли Церква, з огляду на основні свої принципи, скаже націоналістичній владі Non possumus! – не отримає належної підтримки з боку власних вірян, яким у свій час не було надано відповідної вакцини проти націоналістичного вірусу.

Накінець нагадаю ще одну подію з вересня 1939 р. У с. Коросно біля Перемишлян місцеві українці, користуючися моментом анархії після вторгнення совєтів, пограбували тамошніх польських колоністів. От, «було ваше – тепер наше». Пограбували тільки, не вбивали. Проте коли довідався про це бл. Омелян Ковч (1884-1944), парох Перемишлян і Коросна, його реакція була ясна і недвозначна: сказавши людям, що таким чином вони виявили марність його душпастирської праці («я вас виховував на добрих людей, добрих українців – а виховав голоту»), наказав віддати забрані речі. А не був це «хрунь» чи «угодовець» – це був колишній капелан УГА, діяч міжвоєнного періоду, неодноразово репресований польськими властями. Цікаво, якими словами окреслив би винуватців масових убивств мирного населення, коли б дожив до 1943/44 р. на волі. Можемо припускати, що ці слова не були б лагіднішими, ніж ті з 1939 р. І саме ця «лінія» священномученика Омеляна, разом із ученням Митрополита Андрея, є для мене надійним дороговказом, якщо ідеться про оцінку трагічних подій сорокових років.

Диякон Петро СИВИЦЬКИЙ
Текст був опублікований на сайті http://ruthenus.blogspot.com/
Польськомовна версія з’явилася з ініціативи Вєслава Токарчука