Вогнищ у день не розпалювали, аби дим випадково не виказав місця дезертирського обозу. Їжу готували ввечері. Одного разу у принесеній потемки воді опинилася велика жаба-ропуха. Суп мав рибний смак, і тільки зранку стало відомо, що стало цьому причиною.
Коли в окопах над Стиром гинули солдати, їхні метикуваті ровесники й знати про війну не хотіли. Це була не їхня війна, вони не бажали помирати за царя і його союзників. Після оголошення мобілізації вони, щоправда, вирушили з домівок, проте не на фронт, а в лісові курені. Вдома їх не було, але землю могли обробити й ані здоров’я, ані життя не втратити. Болота й непрохідні пущі заохочували до дезертирства. Пошуки дезертирів обмежувалися несподіваними облавами, наприклад, під час сільських гульок, відпустів чи весіль. А в ліси ніхто шукати не ходив.
Ліс біля Гути Степанської. До нього тікали дезертири
Лінія фронту в 1915 р.
Натомість у лісах виникли цілі табори дезертирів, які, чим довше тривала війна, ставали все більшими. Вони розросталися з кожним черговим призовом. Якщо хтось із солдатів отримував відпустку, він рідко коли повертався у свою частину, обирав дезертирство. Немає чому дивуватися: жорстокість війни виправдовувала їхні рішення. У російській армії наростав революційний і заколотницький дух. Було ясно, що війна закінчиться нескоро. Люди спостерігали за поведінкою російських солдатів. Оскільки гутянська земля вже багато місяців знаходилася у прифронтовій зоні, місцеві могли доволі надивитися, а висновки робили швидко. У будинку Гутковських у Седлиську містився штаб. Однієї ночі царський полковник повернувся з кінного інспектування війська, увійшов до хати і сказав ординарцю, щоби той зайнявся конем. Ординарець тільки відповів: «Сам займайся». І ліг спати далі. Для гутян, привчених до дисципліни, така поведінка була неприпустимою. Звістка про цей випадок швидко розійшлася околицею.
В одній відомій родині було троє братів: Франек, Томек і Казімеж. Казімеж народився у 1903 р., а помер 1998 р. Він розповів мені багато цікавих історій, адже був справжньою скарбницею знань.
Під час мобілізації військо забирало також селян із кіньми та возами як гужовим транспортом. За військом тягнулися сотні фурманок. Із наших сіл теж поїхали підводи. Казімежа, який був ще хлопцем, вислали кінно до містечка за поштою. Там солдати, нічого не слухаючи, приєднали його до колони, й волею-неволею він поїхав аж під Дубно. Коли Казімежа побачив знайомий капітан, то врятував його з тих таборів, хлопець же ж був іще дитиною. Капітан виписав йому письмову перепустку, оплату за два тижні підводи і відіслав додому. Казімеж, якого багато разів перевіряли дорогою, повернувся як герой – із конем та грішми. Інші теж поверталися, але без коней – вони їх кинули і втекли. Один із господарів прийшов додому з одним лише батогом, без коней. Пояснюючи сенс своєї втечі, адже вернувся з батогом, а не з пустими руками, він став для села посміховиськом.
Два брати Казімежа були у війську молодшими офіцерами: Франек – солдат за покликанням, цілковито відданий армії, Томек – дезертирський дух із легковажним ставленням до царя й війни. Вже дев’ять місяців Томек сидів удома і навіть не думав повертатися на фронт. Його спокою настав кінець, коли у звільнення прийшов Франек. Той сказав, що його розстріляють за дезертирство. Швидко вигадав спосіб урятувати брата. Вони зібралися й бічними дорогами пішли до міста. Там знайомий військовий лікар видав Томеку довідку про те, що той отримав важку контузію від удару в голову, лежав у лікарні дев’ять місяців і тепер може повернутися на службу. Франек відвів Томека до частини, де справа щасливо розв’язалася. Томек залишився в частині, а Франек повернувся додому.
На другий день уже здалеку виднілася чужа фурманка, якою керував візник. Вийшов і Франек подивитися, хто це їде, адже таке не щодня бувало: візник возив лише грошовитих мандрівників, інші ходили пішки. На фурманці було постелене сіно, а на сіні, розкинувшись, лежав Томек і солодко спав. Франек, побачивши брата, вигукнув: «А ти звідки тут узявся?» Томек витягнув документ, у якому було написано просто і ясно: «За дев’ять місяців перебування у шпиталі солдатові належить два тижні відпустки, плюс сухий пайок, тютюн і спирт на ці дні». Ось так Томек повернувся у відпустку після дезертирства.
Болота біля Гути Степанської
Франек вірив у перемогу. Він налякав брата, розповівши, що його чекатиме, коли війна скінчиться, і обидва повернулися в армію. Вони щасливо пережили війну. Отримали нагороди за мужність на полі битви.
Текст і фото: Януш ГОРОШКЕВИЧ
P. S. 1: Усі зацікавлені можуть отримати більше інформації за мейлом: janusz-huta-stepanska@wp.pl
P. S. 2: Редакція «Волинського монітора» щиро вітає Януша Горошкевича з отриманням Нагороди ІПН «Хранитель національної пам’яті».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: ГОРИНЬ – РІЧКА ГАРНА І СТРАШНА, ЗАВЖДИ БЛИЗЬКА СЕРЦЮ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СВІТОВА ВІЙНА Й ПОВЕРНЕННЯ ВИСОЦЬКИХ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: СЕЙМ У ВАВЖИНОВИЧА У ВИРЦІ
ГУТЯНСЬКІ ОПОВІДІ: САМОЗАХОПЛЕННЯ ЗЕМЕЛЬ І ЛІСОВІ КОНФЛІКТИ
