Публікуємо текст промови Януша Горошкевича, виголошеної в Гуті Степанській під час вшанування 70-ї річниці Волинської трагедії. На заході були присутні місцеві мешканці та учасники VII Паломництва до Гути Степанської та околиць, організованого Волинською спільнотою парафій Гута Степанська, Вирка, Кузьмівка, Степань, Холоневичі та Янова Долина.

***

Дорогі брати і сестри, українці і поляки!Хвала Богові за те, що дозволив нам тут зібратися.Дякую всім Вам за ті старання, яких Ви доклали, щоб приїхати сюди, на цю урочистість.

У ці дні відзначається 70-а річниця Волинської трагедії, яка надовго розділила наші братні народи. Нині ми спільно прагнемо, аби вони зблизились одне до одного. Сьогоднішня урочистість також повинна цьому слугувати. Нас більше єднає, ніж ділить.

Шановні Присутні, дозвольте мені представити кілька фактів із цієї складної історії.

Польське осадництво розпочалося на цих землях із волі милостивого короля Польщі та Великого князя Литовського Владислава Ягайла – Царство Йому Небесне. Усі права підтвердив також милостивий король Стефан Баторій. Ми не були на цій землі ані окупантами, ані колоністами, ми проживали тут згідно з волею королів протягом століть. Ця земля стала нашою батьківщиною, іншої у нас не було.

Привілеї шляхти, які отримали наші предки, покладали на нас також багато обов’язків. Ми залишалися вірними їм до самого кінця. Ми жили за часів польських королів, вірно виконуючи їхню волю, беручи участь у всіх війнах, а наша мужність була відома. Потім прийшли часи поділів, не стало Речі Посполитої. Інші відступали, втрачаючи віру, надію, гублячи душу, а ми й далі були тут, назавжди віддані Польщі. Ми не дозволили русифікувати себе, не прийняли православ’я, зберегли рідну мову і національну ідентичність. Ми знали, ким ми є, і пам’ятали про своє коріння. Ми чекали на відродження Польщі.

Нарешті прийшла незалежність, яка тривала недовго, лише 20 років. Однак протягом цього періоду Гута Степанська із закинутого села перетворилася на квітучу осаду, відому в цілій Польщі завдяки санаторію Солоне Болото.

Занепад розпочався з приходом совєтів у 1939 р. Вони грабували ці землі, вбивали та відправляли людей у заслання до Сибіру. Врешті прийшли німці. Вони закінчили смертельну справу своїх попередників. Німецькі часи завершувались, а разом із ними під час голокосту були ліквідовані євреї, які впродовж багатьох віків були нашими сусідами, та вже раніше втратили будь-яку надію.

Після цього прийшли бандерівські, «вовчі» часи, коли людина для людини стала смертельним ворогом. Трагізм цієї ситуації полягав у тому, що цього разу ворогом поляка став його сусід-українець, а ворогом українця – сусід-поляк. Заглиблюючись в історію цієї землі, ми дізнаємося про речі, від яких сивіє волосся. Це вже була не земля, а передпокій пекла. Усе зло показувало свою силу, а Божі закони були забуті.

Під загрозою біологічного винищення народу, поляки з Гути Степанської приготувалися до боротьби, не сподіваючись на милосердя ворога. Було скликано військове керівництво, яке очолив сержант Ян Шабельський. Головою цивільного керівництва став керівник школи Владислав Курковський. Побудовано бункери та бойові пости. Гута Степанська була розділена на шість оборонних секторів. Очікуючи неминучої атаки, ми були готові до смертельної боротьби. Бандерівці, знаючи про це, також підготувались.

Атака на райони самозахисту Гути Степанської і Вирки розпочалась уночі 16 липня 1943 року. Район самозахисту Вирки був швидко знищений, а більшість місцевих жителів утекли до Гути. Криваві бої за Гуту Степанську тривали до 18 липня. На світанку того дня група близько 1000 осіб самовільно залишила Гуту Степанську. Дійшовши до Вирки, на мості вони потрапили в засідку, де колона зазнала чисельних втрат. Перед неминучою поразкою, у зв’язку з відсутністю амуніції, було прийнято рішення покинути Гуту Степанську. Відступ з Гути відбувся опівдні 18 липня 1943 р. Наш настоятель, отець доктор, ректор Броніслав Джепецький, відпускаючи гріхи вірним, поблагословив усіх, хто вирушав назустріч невідомому. Свідки підкреслюють велику містичність цього благословення, яке дійшло і до нашого покоління – воно живе в нас і дає сили жити далі.

Гутяни у смертельній боротьбі затримали бандерівські орди, вціліло кілька тисяч людей. Гуту Степанську не здобуто, Гуту Степанську поляки залишили з піднятими прапорами. Однак багатьом не судилося вберегти життя. Вони лишилися тут, на цвинтарях, лежать також непоховані в лісах, на полях та болотах, чекаючи на нашу молитву. Кількість жертв із наших околиць – понад 600 вбитих. Господи, помилуй їх.

Усі поляки, які мали змогу, пішли із Землі Гутянської. Милостивий Бог допоміг нам знайти собі місце в широкому світі.

Ця земля, хоч і піщана, неврожайна, була багата людьми. Вона народила багато відомих громадян: працьовитих господарів, лікарів, суддів, професорів, міністрів, послів, полковників, генералів та священиків. Усі вони безмежно любили цю землю, сумували за нею, а думками постійно перебували тут. Сьогодні Їх уже немає, але Їхній дух досі з нами.

Невблаганно минає час, все менше залишається останніх парафіян. Висилаючи запрошення, я часто отримував відповідь «адресат помер». Вони не отримали запрошень, але прийшли сюди, вони з нами, тут їхній дух.

З’явилися всі душі. Прийшли сьогодні на це місце Гута Степанська, Халінувка, Вирка, Омелянка, Грабина, Кам’янка і Борек. Прибули Паросля, Задомброве, Козлє, Вільче, Нєруче, Темне, Ромашкове, Ожгове, Тхори, Янова Долина, Седлище й усі інші наші села.

Є серед нас і наш настоятель, о. Броніслав Джепецький, є о. Ян Доманський, о. Константи Тужанський, о. Фаустин Лісіцький, о. Ян Шарек. Є тут і Едвард Квятковський, і генерал Чеслав Пьотрковський, і полковник Стефан Вавжинович. Сюди прийшли загиблі солдати оборонної війни 1939 р., ті, хто загинув на сибірських засланнях. Є тут хоробрі брати Копиї з Заулка, побиті Красинкевичі із Зівки, Бжозовські з Седлища і Хорожичевські з Вільчого, є тут і капітан Коханський. Прийшли й радянські партизани з генералом Бринським і наші сусіди, вбиті євреї, прийшли брати-українці. Прийшов Антон Дорофійович Ковальчук, Петро Ількович Базелюк, Іван Волошин та Гриць Новак, який урятував людей із Мутвиці. Царство Їм Небесне. Є тут і отці-мученики. Є отець єпископ Адольф Шельонжек, є з нами і свята Тереза, покровителька Волині, і Матір Божа Казимирська.

Ми прийшли сюди, щоби ще раз подихати цим повітрям, послухати цього вітру, потонути в ранковому тумані, пам’ятаючи слова псалму 102 «Чоловік як трава дні його, немов цвіт польовий так цвіте він, та вітер перейде над ним і немає його, і вже місце його не пізнає його…». Боже, ми вірно Тобі служимо, пройшовши долину Геєнна, ми зберегли свою віру. Сьогодні ми прийшли сюди, тому що залишили це місце так несподівано, не попрощавшись.

Благослови нас, Боже, та пом’яни нас у милосерді Своєму.

Пом’яни, Боже, всі наші знищені парафії, вбитих людей та заплаканих сиріт.

Пом’яни, Боже, Волинських Дітей.

Нехай буде благословенне ім’я Господнє! 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ПАЛОМНИЦТВО ДО ГУТИ СТЕПАНСЬКОЇ ТА ОКОЛИЦЬ