Про історію одного з понад десятка давніх луцьких кладовищ, по-різному ліквідованих прокомуністичною владою.

Римо-католицьке кладовище, територію якого тепер займає меморіальний комплекс Вічної слави, складалося з трьох частин. Найдавніша з них, яку в побуті називали Старою, займала невелику площу за приміським селом Яровиця вздовж давньої Теремнівської дороги (тепер проспект Перемоги). Саме сюди в 1803 році почали переносити поховання з Бернардинського кладовища – основного римо-католицького цвинтаря в середньовічному Луцьку, оскільки він опинився в центрі забудови. Крім перезахоронення останків, було перенесено й ряд пам’ятників. Серед них – скульптури з каплички Скорботного спасителя. Їх використали при оформленні деяких гробниць. Оскільки нові захоронення тепер здійснювались тільки на цьому кладовищі, при вході на його територію було побудовано дерев’яну капличку. В 1828 році саме тут було поховано Юзефіну Поляновську – попечительку притулку і сиротинця при кафедральному костелі. Серед інших значних поховань дві гробниці: Стецьких (родини відомого історика Тадеуша Стецького) та Пьотровських (родини Габріелі Запольської). Також тут був ряд цікавих пам’ятників на похованнях чеських і німецьких колоністів-католиків. У 1885 році замість дерев’яної було зведено кам’яну капличку (нині Дім скорботи).

Уже наприкінці XІX століття тут залишилось мало місць для нових поховань. Тому настоятель кафедрального костелу Лонгін Станьковський звернувся до міської управи з проханням виділити земельну ділянку для розширення кладовища. Проте справа ускладнювалась тим, що старе кладовище впритул межувало з землями військового відомства. І тільки з крахом Російської імперії вже польський магістрат вирішив це територіальне питання. Першими на новій частині римо-католицького кладовища поховали 19 солдатів польської армії, що загинули в 1919 році при зайнятті Луцька. Через рік тут же було поховано солдатів, які загинули під час польсько-більшовицької війни. Так було створено своєрідний меморіал. Пам’ять старожилів і окремі світлини, що збереглись, дозволяють відтворити його в уяві: чіткі прямокутники могил, рядки квітів на них, однакові хрести, написи „невідомий солдат” і лише зрідка – прізвища. В центрі – дещо вищий хрест із написами з обох боків. Документів про кількість могил не збереглось, але інші джерела дозволяють припустити, що їх було більше сотні. Окремо був ряд офіцерських поховань, а неподалік поховання Яніни Ляталувни – польської зв’язкової, замученої під Луцьком в 1920 році. За нею в сторону теперішньої вулиці Шопена у 1933 році була похована Ядвіга Юзефа Кулеша – настоятельниця згромадження сестер Бенедиктинок-місіонерок, які в Луцьку опікувались сиротинцем. На краю нового цвинтаря – поховання учнів музичної школи імені Шопена (брата і сестри), які трагічно померли в 1937 році. Над їхніми скульптурними постатями – фігура ангела, що грає на арфі. За цим пам’ятником була вільна територія, яка використовувалась для захоронень вже в повоєнний час.

Оскільки в Луцьку з 1870 року діяла скульптурна майстерня при польському кладовищі, то цікавих пам’ятників на ньому було чимало, особливо із зображення ангела. Старожили пам’ятають їх більше десятка. Частіше всього фігура ангела-охоронця стояла на дитячих могилах.

При влаштуванні меморіального комплексу останки з деяких розритих могил зібрали і перепоховали на північній околиці нової частини цвинтаря. Про це інформує ледь помітна горизонтальна таблиця. Решту поховань, як і меморіал польських воїнів, зрівняли бульдозером із землею, а кам’яні пам’ятники вивезли і використали як будівельний матеріал.

Тож чи не пора виконати прохання колишніх мешканців Луцька, що мешкають за кордоном, поставити замість плити пам’ятник, щоб можна було запалити біля нього свічку в пам’ять про предків, що там „дивляться в небо”.

Вальдемар ПЯСЕЦЬКИЙ, краєзнавець
Фото надав автор