Сьогодні гостем Волинського монітора є Олександр Положинський, фронтмен гурту «Тартак». Запланована музична тема в ході розмови несподівано переросла в тему «про наболіле».
– Пане Олександре, прошу представити свою «життєву візитку».
– Олександр Положинський, українець, волиняка і лучанин. Музикантом назвати себе не можу, бо не володію грою на жодному з інструментів. Автор текстів, можливо, автор якихось меседжів. Для більшості людей головна асоціація з «Тартаком» – це моя скромна особа.
– Українець, громадянин України… Що Ви вкладаєте у зміст цих слів?
– Так, громадянин, але тієї країни, яку ще потрібно збудувати. України зовсім іншої, аніж такої, що є тепер. І думаю, що у своїх прагненнях я не самотній.
– У 2004 р. Ви були на Майдані, були одним із його облич. Яке зараз, у 2013 р., обличчя Положинського: постаріле, цинічне, мудріше, загартоване?
– Про все, що було до Майдану, на Майдані, навколо нього і після нього, не шкодую. У мене немає розчарування, навпаки, почуваюся гордим за тих людей Майдану, за відчуття бути його частинкою. Тоді я по-справжньому зрозумів, що люблю свій народ. Уперше за багато років мені було дуже спокійно і затишно в тому величезному натовпі, в якому відчувалась єдність мети і сила, прагнення відстояти своє майбутнє і свою країну. У такий український народ я повірив, продовжую і хочу вірити далі. Це була своєрідна громадянська і політична школа. Це варто і потрібно було пережити.
– На Майдані Ви відчували себе лідером. Відпрацьовували «американські гроші»?
– Ні, я відчував себе учасником, таким собі «скоморохом» і мистецьким натхненником, який намагався давати не тільки енергетичний драйв але й змістовний заряд. Я намагався якнайбільше часу спілкуватися з людьми в Наметовому містечку, на вулицях Києва. Приємно було під час ходи на Банковій чи Грушевського побачити десь у колоні плакат із написом «Волинь».
Ніхто і не думав про якісь там гроші, все робили безкоштовно. Хоча пам’ятаю, вже пізніше, запропонували якісь кошти за поїздки у регіони. Ми їх взяли, і віддали на благодійність.
– Ваші пісні на Майдані були «бойовими листками». Було присутнє почуття відповідальності?
– Я завжди намагаюсь бути відповідальним за свої вчинки, в першу чергу – перед людьми, які мені довіряють. Так, наші пісні часто виходять за межі чисто художньої творчості. Там, на Майдані, я відчував відповідальність за кожне сказане слово, вчинок, дію і заклик. Мені немає чого соромитись.
– Ви і «Тартак» це синоніми. У групі всі одностайні у своїх рішеннях?
– Тартак – це колектив індивідуумів, сильних творчих особистостей, об’єднаних взаємоповагою. У групі я користуюсь авторитетом, але у нас є одне неписане правило: коли один незгідний із чимось, потрібно шукати компроміс.
– Чому ми не використали шансів, які дав Майдан?
– Багато чого зрозуміли ще у процесі. Вже через півроку, літом 2005 р., ми зі знайомими організували акцію «Не будь байдужим». Закликали не сидіти і чекати від влади подачок, а вимагати виконувати свої обіцянки і обов’язки.
Перебуваючи на Майдані близько сцени, я мав змогу бачити, що відбувається за лаштунками. Коли в перші дні навколо Ющенка юрмилося десь близько десятка людей, то вже потім, коли ситуація стала більш прогнозованою, до сцени рвалися сотні. Почали з’являтися різні політики з помаранчевими шарфиками на шиях, яких і близько до Майдану не можна було підпускати. Навіть були запеклі суперечки, кому на сцені ближче до вождів стояти. Уже тоді можна було зрозуміти, чим усе скінчиться.
– Розумію, що Ви ще оптиміст. Є рецепт побудови України від Положинського?
– Рецепту немає, як немає і відповіді на масу питань. Щоб змінити систему, ми самі, в першу чергу, мусимо змінитися і взяти ініціативу у свої руки. Думаю, що нинішні політики дискредитували себе повністю. Маю натомість надію на політиків нового покоління, ще не відомих і не зіпсованих, державників, підібраних за принципом «трьох П» – Порядність, Професійність, Патріотизм.
– Де шукати цих людей – на Сході, на Заході?
– Це молоде, але не пошкоджене відсутністю ідеалів покоління. Цих людей багато, і вони знаходяться серед нас. Я ніколи для себе не поділяв Україну на Східну чи Західну за сприйняттям базових цінностей.
Перша половина цього літа пройшла в турах по найбільших містах України: Львів, Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса. Ніде не було проблем зі спілкуванням. Люди однаково розуміють наші пісні, бо проблеми в Україні скрізь однакові. На концертах, у перервах між піснями я спілкуюся з публікою. Люди слухають, реагують, є зворотній зв’язок. Не все так погано, є надія на зміни.
– Польські прапори і президенти на Майдані. Гасло «Київ-Варшава – спільна справа!». Поляки вкотре підтримали Україну. Згодом «Тартаку» відмінили запланований концерт у Любліні. Що пішло не так?
– Я завжди був переконаний, що Польща розуміє і підтримує Україну. Згадую наш концерт у Польщі: море людей, які скандують «Україна без Путіна!». Вимагали виконати пісню «Не кажучи нікому». За цю пісню нас потім не запросили на концерт у Любліні, мотивуючи тим, що це прославлення бандерівщини. У цій пісні я співаю про воїнів, які захищали і гинули за свою Батьківщину. Я не співаю про тих, хто вбивав мирне населення. Пісню «Лицарський хрест» також прив’язують до УПА. Хоча в ній я розповідаю не про когось конкретно, а про те, що лицарський хрест – не нагорода, це честь, це те, що має бути в серці кожного з нас.
У нас різні трактування «спільної» історії. Поляків можна зрозуміти, для них УПА – антигерої. Думаю, що якби десь в Україні, наприклад, у Львові, виступали польські музиканти з піснями, які прославляють Армію Крайову чи Батальйони Хлопські, то реакція українських радикалів була б ідентичною.
На мою думку, все різко змінилося від моменту загибелі президента Польщі Леха Качинського у «дивній» авіакатастрофі під Смоленськом. Маю також враження, що Захід у черговий раз поступився Україною російським інтересам задля умиротворення «європейської ситуації» і задля своїх інтересів. Хоча й Україна виявилася не готовою до партнерства із західним світом.
– Чи змінилося Ваше ставлення до Польщі?
– Мій дідусь, жовнір Війська Польського Сергій Романович Положинський, у 1939 захищав Варшаву. Я часто в дитинстві проводив літо в піонерських таборах разом із польськими харцерами. Пам’ятаю, що навіть якось довелося захищати своїх польських друзів під час якогось табірного конфлікту, коли наші намагалися просто так до них причепитися.
Польща завжди була для мене дружньою європейською державою, що підтримала Україну ще на початку Незалежності. Під час концертів «Тартака» в Польщі я неодноразово був приємно вражений організацією турів і тим, як українську музику сприймала польська публіка. Звичайно, той люблінський випадок став для «Тартака», і зокрема для мене, «приємною» несподіванкою. Осад залишився.
Мені дуже хочеться, щоб наша спільна історія не була для нас каменем спотикання, а вчила не робити нових-старих помилок у майбутньому.
– І все ж, чим Ви можете пояснити цей розворот на 180°?
– Можливо, тут зіграли роль нові геополітичні чинники. Недавно довелося почути певну концепцію, що Польща, побоюючись територіальних претензій від Німеччини на свої західні землі, намагається забезпечити свої інтереси на східному пограниччі. Починаєш у це вірити, особливо після того, як почитав деякі висловлювання поляків в інтернеті щодо західних земель України.
– Але ж Польща і Німеччина є членами Євросоюзу. НАТО гарантує непорушність європейських кордонів. Щось усе це не в’яжеться з логікою і відгонить роботою модераторів «русского міра». Добра стара спецслужбівська дезінформація?
– Таку ймовірність теж не можна відкидати. Не всі є прибічниками ідеї європейської інтеграції України. Хоча історичний досвід свідчить про те, що завжди сусідні країни мають якісь взаємні прикордонні інтереси, які часто використовуються третіми сторонами.
– Не вистачає у нас сили і волі на щирий діалог і порозуміння. Що далі? Розбігтися по своїх кутках?
– Поки тема польсько-українського порозуміння й надалі залишатиметься елементом політики сусідніх «доброзичливих» держав, буде в наших країн ще багато роботи на цьому полі. Ще не всі архіви відкриті. Наразі мусимо віддати цю складну роботу фахівцям – історикам. Та й із нашою українською історією не все так однозначно, коли з приходом нової влади переписуються шкільні підручники історії.
Думаю, що копирсання в польсько-українському минулому на обивательському рівні нічого не дасть. Потрібно будувати і розвивати добросусідські відносини між нашими країнами, не забуваючи про минуле.
– А поки що від «війни на хрести та кладовища» перейшли до боротьби з музикантами. Вчора «Тартак», сьогодні «Еней», а завтра…?
– Це ще раз ілюструє трагікомічність ситуації, в якій ми опинилися. Мабуть, ті люди, які пришили бандерівщину польському гурту «Еней», не обізнані з літературною культурою України і ніколи не читали «Енеїду» Котляревського. Все ж таки варто часом уміти не шукати проблем там, де їх немає.
Можу побажати нам і музикантам «Енея» тільки доброї музики і ніколи більше не потрапляти у такі не дуже смішні історії.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
