Моя бабуся ніколи не говорила про свою національність. У свідоцтві про народження, там, де вписується походження, – чорний, грубий прочерк. Здавалося, що цей прочерк перекреслив її спогади про дитинство.

Був лютий, якого точно року – не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що це були 90-ті роки минулого століття. На старих віконних шибках мороз вирізьбив химерні візерунки. Розжарена піч у домі бабусі бурмотіла щось за дверцятами, даруючи відчуття тепла та впевненості в собі. Бабуся витягнула книжку з шухляди старого дерев’яного буфета. Потерта обкладинка, пожовклі сторінки в плямах, але щось у ній мене заінтригувало.

– Бабуся, що це? Про що ця книжка і чому вона так дивно пахне? – спиталася.

Бабуся не відповідала на мої запитання. Сказала тільки, поклавши у мої руки цей скарб:

– Це ще моя книжка. Сьогодні ми будемо читати не так як завжди, а по-нашому.

– Як це розуміти, бабцю? По-нашому ми читаємо завжди однаково, по-українськи. Що ти маєш на увазі?

Бабуся посміхнулася тільки кутиками вуст, а потім почала читати: «Dawno, dawno temu, za siedmioma lasami, za siedmioma górami żyła sobie księżniczka…» («Давним-давно за сімома лісами, за сімома горами жила собі принцеса…»).

Це була моя перша зустріч із польською мовою.

Потім бабця витягла з шафи альбом. Я побачила в ньому старі пожовклі знімки людей, яких не знала. Як виявилося, це були фотографії моїх предків. Того дня я почала відкривати для себе історію моєї родини.

Мій прадід, Александр Муха, був поляком. Народився він 7 (19 за новим стилем) лютого 1893 р. у Януві-Любельському, де його батько, Войцех Муха, тримав млин, поле, на якому працювала вся сім’я, і деревообробну майстерню. Як розповідала мені бабуся, прадід Александр був працьовитим і завзятим, попри різні життєві труднощі, ні на що не нарікав. Військову службу він відбував дуже далеко від дому – у Владивостоці, оскільки Люблінщина після трьох поділів Польщі опинилася під російською владою. На чужині він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, росіянкою Людмилою Волокітіною. Після завершення служби разом із нею приїхав до Янува-Любельського.

Мої прадід і прабаба – Александр і Людмила Мухи

Моя прабабуся Людмила походила з дуже бідної родини, але добре справлялася з обов’язками домогосподарки. Також добре давала раду з бухгалтерією всього господарства. Цими вміннями вона завдячувала своїй хресній матері, освіченій жінці, яка не мала власних дітей і опікувалася своєю похресницею. Все те, чого хресна мама навчила Людмилу, допомогло їй вижити у важкі воєнні літа.

Александр і Людмила довго не мали дітей. Лише майже через 10 років подружнього життя (у 1929 або, за іншими даними, в 1930 р.) у них народилася донечка Кіра, моя бабуся. Вона розповідала мені колись, що в дитинстві батьки казали на неї «мала ляля» або «перше сонечко», хоча й не мала братів і сестер.

Людмила Муха з донечкою Кірою

На жаль, щасливе сімейне життя тривало недовго. Почалася Друга світова війна. Прабабуся Людмила з дитиною, взявши із собою лише, як розповідала бабуся, «торбу срібла», втекла з Янува і так дійшла аж до Кременця на Волині. Припускаю, що вона втікала на схід він німців і залишилася тут після того, як 17 вересня 1939 р. на Польщу напала Червона армія. На жаль, подробиць я не знаю. Пам’ятаю тільки, як бабця говорила, що «тут їх війна й накрила».

Не знаю також, чому прабабуся Людмила втікала без чоловіка. Можу лише припускати, що прадіда мобілізували на війну, а потім вони втратили зв’язок. Не знаю, чому прабабуся так і не повернулася до чоловіка і чи він шукав її та дитину після війни. На ці питання, мабуть, ніхто вже не відповість, адже давно померли і прабабуся, і бабуся. Завдяки архівним документам, відшуканим моїми родичами, знаю тільки, що тато бабусі після війни жив у Януві-Любельському, де й помер 4 травня 1961 р.

Знаю теж, що бабуся завжди жила в страху і ніколи нікому не говорила, що її батько був поляком. Вона пам’ятала про бійню у кременецькій тюрмі, вчинену енкаведистами, про знищення нацистами польської інтелігенції в місті, а також про те, як зникли назавжди у воєнній круговерті її єврейські ровесники та їхні батьки.

Завдяки бабусі я знаю, що я, українка, маю польські та російські корені. Завдяки їй я полюбила польську мову і пов’язала з нею своє життя: зараз я працюю вчителькою польської мови в українській школі в Кременці. Старі сімейні знімки, які бабуся показала мені в той пам’ятний зимовий вечір, тепер зберігаються в моїй шафі.

Текст і фото: Вікторія ІВАНЮК