Важко уявити харцерську діяльність у Костюхнівці без підтримки, в тому числі фінансової, з боку керівництва Лодзького воєводства. Про це і не тільки ми розмовляли з лодзьким воєводою Йолантою Хелмінською.
– Пані воєводо, чи варто інвестувати в пам’ять?
– Безперечно, так. Національна пам’ять – це наше велике спільне багатство, про яке ми повинні піклуватися особливо старанно. Результати в цій сфері залежать від нашої активності. Без людської ініціативи, без визначення того, що ми хочемо зробити, навіть із великими фінансовими можливостями багатьох речей, мабуть, не вдалося би реалізувати. Відомо, що спершу з’являється ідея. Потім потрібно шукати можливості для фінансування проекту. Звичайно, не менш важливими є люди, які візьмуть на себе це завдання. Їхня добра воля, рішучість та управлінські якості. Так було і в ситуації з Костюхнівкою. Таких реалізованих ідей насправді дуже багато. Завдяки активності людей, завдяки тому, що у нас багато друзів в Україні, ми можемо успішно вести свою діяльність на Волині. Без привітних людей тут, на місці, нам, напевно, не вдалося би зробити так багато.
– Ви вважаєте, що історія об’єднує поляків і українців? Чи може у нас існувати спільна історична пам’ять?
– Це залежить від нас. Я думаю, якщо ми дивитимемося на історію крізь призму бажання помститися за те, що сталося з нами 70 років тому, це не сприятиме будівництву спільного майбутнього. У нас немає вибору: ми живемо в безпосередній близькості, в центрі Європи – два великі і горді народи. У нашому багатому, але інколи складному минулому ми повинні шукати те, що нас об’єднує. Сьогодні ми створюємо нову ідентичність, не завдаючи одне одному ран, а роблячи висновки з уроків історії.
– Не варто приховувати, наша польська ідентичність тут, у Костюхнівці, підбадьорює й українців. Адже і в українців забрали частину історії, пов’язану з міжвоєнним та довоєнним періодом.
– Але ми, як і українці, не завжди знали історію цих часів. У нас не було доступу до історії, навіть про Катинський злочин. Ми відкриваємо її сьогодні. Можливо, це не всім до вподоби, але, я думаю, що без чесних відповідей на питання «Як це було?», «Хто це зробив?», «Чому так сталося?», ми не змінимо на краще нічого в нашому майбутньому. Перш за все, нам потрібно говорити одне з одним і шукати відповіді навіть на найскладніші питання. Чому б нам не потиснути руки і не піти далі разом? Для мене особисто дуже важливо, що жителі Костюхнівки з кожним роком стають усе більш відкритими до нашої спільної спадщини, що події, які відбуваються завдяки харцерській службі на Волині, все більшою мірою стають частиною громадського життя всіх мешканців. Дуже важливо, що завдяки спільній історії цієї землі вони відчувають зв’язок із подіями, які, здавалося б, мають значення лише для поляків.
– Пані воєводо, сьогодні прозвучав цікавий вислів «Хто одного разу приїде до Костюхнівки, буде повертатися знову». Коли Ви зрозуміли, що в цю справу варто вкласти частинку свого серця та зусиль?
– Уперше я приїхала сюди п’ять років тому. Коли, будучи в Польщі, я чула про те, що харцери тут зробили і які мають плани, я без вагань погодилася приїхати сюди. Але, коли я сюди потрапила і побачила величезний обсяг робіт, які виконала молодь, я зрозуміла, що тут відбулося щось унікальне для Польщі. П’ять років тому я брала участь у церемонії з нагоди десятиріччя харцерської служби на Волині. Коли я бачила справжнє зворушення в очах цих молодих людей, коли слухала їхні спогади біля вогнища, я одразу вирішила: колись я зустрінуся з поляками зі сходу, для яких наша присутність була дуже важлива. Коли я зустріла тих українців, які співпрацювали з нами протягом 10 років, завдяки яким пам’ять про ці дні збереглася, адже це вони показували нам, де можуть бути польські могили, я зрозуміла: це – фундамент, на якому можна починати будівництво. Вже п’ять років поспіль я переконуюся: кожен, кого мені вдається переконати приїхати в Костюхнівку, повертається сюди знову. Вони привозять сюди дітей, онуків, знайомих. Захоплюють цим інших. Для багатьох із них це місце стало справою всього життя, для багатьох Костюхнівка стала другою домівкою.
– Змінюються покоління. У нас з’явилось і польсько-українське харцерське подружжя.
– У минулому році один із тележурналістів, коли я запитала, чому його так зацікавила Костюхнівка, відповів мені: «Мій син приїхав сюди в табір і я не вірив, що він витримає. Я приїхав сюди, коли він був у таборі, тому що мені, як батькові, хотілося побачити, що це таке. І син сказав мені: «Я хочу повернутися наступного року». У нього не було комп’ютера, інтернету, мобільного і виявилося, що його зацікавило те, до чого він долучився. Я думаю, що ми, дорослі, повинні їм не заважати, а лише допомогти. Це наш обов’язок. І я рада, що протягом цих п’яти років мені постійно вдається знайти у собі сили, можливості, щоб заохочувати і підтримувати інших, наскільки це можливо.
– Чи всі Вас підтримують у справі Костюхнівки? Адже сюди прямують величезні інвестиції...
– Так. П’ять років тому, коли з’явився проект, мені здавалося, що це нам не під силу. Багато зусиль потрібно було вкласти, щоб усе реалізувати, отримати дозволи, профінансувати... Але, напевно, нам допомагають небеса та доброзичливі люди, тому що Центр діє вже два роки. Без приязного ставлення польського Сенату, багатьох органів державної влади, відомств та установ, шкіл та вищих навчальних закладів, а також просто людей доброї волі, ми не могли би дозволити собі реалізувати цей проект.
– У Костюхнівки з’являються нові партнери?
– Все активніше нас підтримує люблінське середовище. Ми намагаємося зацікавити й інші воєводства і я твердо вірю, що нам це вдасться. Крім того, Костюхнівка – це чудова зупинка по дорозі на цвинтар у Биковні. Протягом такої поїздки в Україну, можна відвідати кладовища легіонерів і не тільки. Адже тут є також поховання солдатів Другої світової війни, захисників місцевих жителів періоду волинської різні, тут є забуті місця, які харцери, за допомогою Інституту національної пам’яті та Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва, намагаються постійно відкривати та реставрувати. У збереженні пам’яті та розширенні діяльності на Волині нас щедро підтримує Національний центр культури. Ми якраз закінчуємо підготовку художньо-документального фільму про битву під Костюхнівкою, який значною мірою фінансує НЦК. Ми вже вичерпали весь тираж коміксу про Костюхнівку та плануємо його друге видання, що свідчить про велике зацікавлення подіями 100-річної давнини. Зрештою, є поляки на сході. Їм, напевно, найбільше хочеться, щоб пам’ять про Польщу не зникла. А нашим обов’язком є підтримати їх у цьому.
– Якби не було Костюхнівки, в житті була б якась невелика пустка. Наші приїжджають до нас. Для нас, українських поляків, це імпульс.
– Не можна забрати в людей їхню пам’ять, історію та гідність. Ми намагаємося відновити ці цінності. Вам ніколи не бракувало, та й, гадаю, нам також, віри в себе, віри в поляків. Потрібно лише підтримувати цей зв’язок. Ми намагаємося достукатися до груп поляків, які зберігають цю польськість, у яких вона не просто тліє, а постійно відновлюється, і ми Вам за це дуже вдячні.
Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК
