Відвідавши Невірків, ми знову вибралися на трасу Е40 (Київ–Чоп) й вирушили додому, до Луцька. Але через пару кілометрів нас спокусив вказівник «Палац Валевських».
Сонце було ще високо, тож, не довго розмірковуючи, ми звернули на Гощу.
Зараз це звичайнісінький районний центр із населенням неповних 6 тис. осіб. Проте містечко має славну історію, адже вперше Гоща згадується в літописах у 1152 р. Майже 900 років історії прошуміли над нею, але, щиро кажучи, зараз мало що на це вказує.
Навігатор успішно завів нас у вуличку, яка переходила у стежку. Далі авто не пройде, проте, якщо вірити карті Google, до палацу – 300 м. Залишаємо машину і йдемо пішки. Наздоганяємо святково вбраних людей, які теж ідуть у тому напрямку. У заростях дерев стоїть палац, навпроти нього споруджена сцена, люди в спецівках налаштовують звукову техніку. На запитання, що має тут бути, вони відказали лаконічно: «Концерт». Ми натякнули, що, мовляв, самі здогадалися, але з якої нагоди? Відповідь була: «А нам якось усе одно. Сказали поставити звук, ми й ставимо».
Оглянули палац. Точніше сказати, те, що від нього залишилося. Садиба графів Валевських, у власності яких опинилася Гоща в ХІХ ст., збудована в чудернацькому стилі. Палац неодноразово перебудовувався, тому в ньому є і класицистичні, і мавританські, і модерні елементи. Фахверковий другий поверх робить будівлю подібною до альпійських шале з німецькими мотивами. Одразу гріммівська «Гензель і Гретель» пригадалася, тим більше що й тут будинок оточений густими деревами. Порада: аби зробити вдалі фото палацу, треба їхати сюди у холодну пору року, коли немає листя.
За совєтів будинок обклали облицювальною плиткою, добряче його спаскудивши. Тут були, як свідчить інформаційна таблиця, і райвиконком, і соцзабез, і РАГС, і художня майстерня, і міськторг, і адвокатська контора, і бібліотека. Зараз будівля у стані руїни. Зате на ній висить нова охоронна табличка: «Україна. Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення. Садиба Валевського (мур.). Охоронний № 190031». Нижче, як знущання: «Охороняється державою. Пошкодження карається законом».
Сучасний стан парадного входу до палацу. Інформаційна та охоронна таблички
Парк, який оточує шале, має площу 7 га, є у ньому цікаві породи дерев, на них – таблички. Надибали ми навіть екзотичне дерево гінкго. Тут зроблені нові доріжки, освітлення, урни. Чистенько. Щоправда, ковану карету з ліхтарями та гербом Гощі на дверцятах, встановлену на центральній алеї, вже і ламали, і малювали. На виході з парку (точніше на вході) стоїть пам’ятник. Звісно, Тарасу Шевченку.
Кована карета і шаховий столик у гощанському парку
Пам’ятник вартий особливої уваги. Ще в Корці нас вразив місцевий Шевченко, встановлений навпроти монастиря. Аж надто він був подібним на вождя світового пролетаріату. Характерна поза, права рука тримається за лацкан плаща, у лівій – сувій, костюм-трієчка, ззаду на плащі хлястик. До гощанського Шевченка ми підходили ззаду, тож теж впали в очі той самий хлястик і той самий сувій у лівій руці. Спереду та ж картина. Однояйцеві близнюки! А на шиях в обох шов. «Невже голову Шевченка приліпили Леніну?» – здивувалися ми. Вже після детального розслідування питання виявилося, що корцівський Шевченко встановлений ще у 1960-х рр. і він «від народження» такий, тобто ніхто ніяких голів не переставляв. На жаль, не знаю історії гощанського пам’ятника, проте складається враження, що скульптор ліпив цих обох Шевченків за ленінським шаблоном, не дуже заморочуючись.
Гощанський (зліва) і корецький (справа) пам’ятники Шевченку
Шов на шиї пам’ятника
Виходимо до будинку культури – там теж незрозумілий рух: живі скульптури, музика, фастфудівські точки. В одній із них питаємося: «Що це у вас сьогодні в місті?» Відповіли: «Ми не місцеві. Нам сказали, що буде заробіток, то й приїхали». І лише на площі ми побачили афішу на дереві: «День селища Гощі. Програма заходів». За програмою, за годину мала початися розрахована на два дні розважальна програма. Проте нас нічого в ній особливо не зацікавило, то й вирішили не залишатися.
Площа біля місцевого будинку культури перед початком святкувань
Одразу ж біля парку містяться церква Святого Архистратига Михаїла і монастир. Їх у 1639 р. заснувала Регіна Гойська, яка, вийшовши заміж за Миколая Соломерецького, смоленського каштеляна, з аріанства перейшла у православ’я. Вона подарувала монастирю чудотворну ікону Матері Божої, яка й донині зберігається у храмі. При обителі була заснована школа, яка славилася хорошим рівнем викладання. Наприкінці XVII ст. монастир перейшов в унію, його перейняли василіяни. Після поділу Польщі, в 1796 р., храм передали Православній церкві, а вже після Листопадового повстання 1830–1831 рр. закрили школу та перевели у православ’я монастир. За радянських часів, звісно, була тут «мерзота запустіння». Зараз тут розташована одна з найвідоміших на Волині обителей – Покровський жіночий монастир (УПЦ МП).
Церква Святого Архістратига Михаїла
Подвір’я та готель для гостей Покровського монастиря
Чи то ми вже наситилися, чи втомилися, але якогось особливого враження храм у нас не залишив. Запам’яталися лише доглянуте подвір’я, усе в квітах, та оголошення на стендах, написані суржиком.
Вирушаємо в Луцьк. За цей день ми побачили масу цікавого – і старі палаци, і закинуті костели, і мальовничі пейзажі, і навіть еманацію Леніна. Хто після цього може сказати, що на Волині немає на що подивитися?
Текст і фото: Анатолій ОЛІХ
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: У СВЯТОГО АНТОНІЯ В КОРЦІ
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: ВЕЛИЧ І РУЇНА ВЕЛИКИХ МЕЖИРІЧІВ
КІЛЬКА ДНІВ ВОЛИННЮ: «НАЧЕ МЕНЕ Й НЕ БУЛО НІКОЛИ». ПАМ’ЯТКИ НЕВІРКОВА
