На сторінках «Волинського монітора» ми неодноразово спілкувалися з українськими студентами, що здобувають освіту в Польщі. Цей навчальний рік не буде винятком: своїми враженнями про навчання за західним кордоном поділяться молоді люди, яких бажання здобувати знання «закинуло» за кордон. Сподіваємося, що їхні розповіді допоможуть усім, хто прагне отримати диплом польського університету.

Юрій Шепшелей вирішив здобувати платну освіту в Польщі. Він навчається на одному із найпопулярніших на сьогодні факультетів – на факультеті туризму у Вищій суспільно-природничій школі ім. Вінцента Поля у Любліні.

Допомогти у вступі до польських навчальних закладів можуть численні посередники в Україні, але їхні послуги досить дорогі. Втім, кмітлива та організована людина може сміливо від них відмовитися. Документи можна привезти особисто, або ж доручити цю справу довіреній людині, як це зробив Юрій. Майже в усіх випадках знадобляться оригінал паспорту, ідентифікаційний код, атестат з додатком, свідоцтво про вивчення польської мови, медична довідка міжнародного зразка, проте варто заздалегідь перевірити пакет документів для вступу на сайті університету.

Юрій радить у першу чергу добре оволодіти польською мовою, аби з перших днів навчання розуміти, про що йде мова. «Якщо ж польська на слабкому рівні, розуміти викладачів ви почнете лише після місяця навчання, а її вивчення коштуватиме немалих зусиль. До речі, наш університет проводив двотижневі адаптаційні мовні курси для іноземців, які приїжджають на навчання», – розповідає студент. Не завадить першокурснику і англійська мова. «У місті дуже багато людей з інших країн (Китай, Туреччина, Індія тощо), з якими можна порозумітися лише англійською», – додає Юрій.

Гуртожиток у Любліні обходиться у 450 злотих на місяць + комунальні послуги. За ці гроші можна отримати місце у «квартирі» з шести кімнат з великою кухнею, двома холодильниками, двома туалетами та душовими кабінами. Поляків у блоці Юрія немає, тому вдосконалювати мову є нагода лише в університеті.

– Є всі можливості для навчання, потрібно лише самому захотіти, – ділиться досвідом Юрій. – Після навчання я хотів би попробувати ще щось нове, можливо, іншу країну, адже в житті потрібно спробувати все!

Дещо інша історія у лучанки Тетяни Зубрик-Хомич. Вищу освіту вона вже отримала, проте лишилася потреба у самовдосконаленні та науковому розвитку. Для цього Тетяна обрала Познань та програму Лейна Кіркланда. «Хоча за професією я журналіст, вирішила спробувати і дізнатися чогось нового та подалася у соціальні науки. Нині навчаюся в Інституті соціології Університету Адама Міцкевича в Познані», - розповідає «знову студентка».

– Про цю стипендійну програму, яка є престижною і відомою у країнах колишнього СНД, я дізналася із розповідей своїх колишніх викладачів Наталії Денисюк і Віктора Яручика, – згадує Тетяна. – Тоді, у 2011 році, я навіть не могла подумати, що захочу ще раз учитися. Однак їхні розповіді про позитивний досвід від стипендії не давали мені спокою. Я почала детальніше цікавитися умовами конкурсу, зайшла на сайт, читала відгуки екс-кіркландистів, і зрозуміла, що ця стипендія – це великий шанс, якого я не можу пропустити. За умовами програми Кіркланда потрібно написати мотиваційний лист, у якому потрібно описати тему проекту і очікуваний результат. Мені не довелося довго думати, адже на той час я почала цікавитися проблематикою торгівлі людьми, брала участь у конкурсі від Міжнародної організації з міграції, писала статті на цю тему. Знаючи, що третій сектор та соціальна політика в Польщі розвиваються стрімкіше, ніж в Україні, я зацікавилася тим, як тут борються з торгівлею людьми.

Тетяна почала вивчати польську мову за рік до очікуваного навчання. У лютому 2012 року подала проект, а в квітні поїхала на співбесіду. «Так, як перед співбесідою, що відбувалася в Посольстві Республіки Польща, я не хвилювалася ні перед державними екзаменами, ні перед власним весіллям», – сміється Тетяна. – Того разу я потрапила у резерв. Наступного року я знову подала проект, конкретизувавши тему дослідження. Знову поїхала на співбесіду, і знову – резерв».

– На щастя, цим разом із резерву я потрапила в основний склад. Про це мені повідомили 19 вересня по телефону, коли вже почався інтеграційно-адаптаційний курс, – до початку навчання щасливій кіркландистці лишалося 10 днів. Цього виявилося достатньо щоб відкрити візу, спакувати валізи і прибути на місце призначення. – Швидко відкрити візу допомогли координатори програми Кіркланда, які направили лист у Консульство РП у Луцьку. Хочу подякувати і Генеральному консулу РП у Луцьку Беаті Бживчи, яка швидко відреагувала на наше прохання, завдяки чому я отримала візу вчасно і без проблем. – Типового пакету документів та реєстрації на сайті консульства виявилося достатньо.

Гуртожиток Університету Адама Міцкевича припав Тетяні до смаку: «У кожного стипендиста – окрема кімната, в якій є все необхідне: ліжко, стіл, стільці, шафи, полички, посуд, чайник і холодильник. Ванну кімнату ділю з сусідкою, кухня – спільна на крило. Кіркландисти помітили, що познанські стипендисти – найбільш згуртовані, немалу роль відіграє тут спільна кухня. Ми передаємо один одному кулінарні рецепти, позичаємо каструлі і сковорідки, вчимося готувати інтернаціональні страви. По сусідству мешкає італієць Андреа, який ходить у кофті із написом «Львів» і чудово розуміє українську мову, а також у нас є друг Альваро з Іспанії, який говорить лише англійською і на свій День народження пригощав нас іспанським омлетом. Ми навіть святкували мусульманське свято, куштували страви їхньої традиційної кухні та частували іноземців українськими варениками із сиром!»

У Познані справді європейські умови для навчання. Тетяна із захопленням розповідає про величезне студмістечко, оточене лісом, пізнавальне навчання, великі бібліотеки з доступом до фахової літератури. Відзначає також, що з кіркландистами професори спілкуються, як з колегами.

Втім, принади Познані не стерли любові до Луцька: «Я насолоджуюся життям у Польщі, мені надзвичайно цікаво і насправді я безмежно щаслива, що мені випав такий шанс. Однак я сумую за Луцьком – за містом і за людьми. Мене чекає чоловік, собака і батьки. Я вмію жити там, де народилася»

Олена СЕМЕНЮК,

фото з архіву Тетяни Зубрик-Хомич