Чесно кажучи, у це не вірилося. Після світлого та чесного Майдану-2004 суспільство неквапно, але впевнено сунулося вниз по кривій, яка мала би після такої знакової події піднести громадську активність та національну свідомість хоч на одну десяту від загальноєвропейських зразків.

Політвіщуни повторювали на всі лади: «Другого Майдану не буде». Хоча абсолютно очевидно, що те явище, яке зветься в науковій літературі суспільним капіталом, тобто почуття власної гідності та національної ідентичності, помножене на громадську активність та відповідальність – не може виникнути інакше, аніж шляхом цивілізованого масового протесту. Але не склалося. З огляду на недієвість інших інструментів реалізації своїх прав – виборів, самоврядування, референдумів тощо. Найпалкіші прихильники Помаранчевої революції (ми навіть забули, що спершу її писали з великої літери) опустивши очі долі, мимрили щось про те, що їх «кинули та обдурили». Їм, зневіреним – а таких нині більшість – навіть не спадало на думку, що головним результатом Майдану тоді було не прізвище чергового гіршого/кращого керманича, а віднайдена у глибинах власної душі небайдужість і та згадана вже гідність, що не дає шию схилити перед черговим ярмом.

І от у країні вже третій рік сутеніло, а люд і не помічав, сновигаючи мовчки в мороці, наче кротовиння правило за рідну домівку. Давався взнаки штучний відбір гірших із гірших, упосліджених та зневірених, слабкодухих та лякливих, який культивувався протягом кількох століть на українських теренах «віковічними дружбанами», а в новітні часи був успішно закріплений Голодоморами, винищенням інтелігенції, тотальним зросійщеннням, позбавленням землі-годувальниці, традицій та націєтворчих ознак. «А що це дасть?», «Чи воно мені нада?», «Що, що? На Майдан задурно?!», «Та всі вони брешуть!», «Аби тіки не було війни…» – і це не гірші з переконань. Невігластво ставало войовничим, безкультур’я – модним, зневага до моралі – принципом.

Надія жевріла поодинокою свічкою у київських вікнах під час жалобних днів по Голодомору. Як завжди, врятував не стільки раптовий напад самоповаги у посполитого населення, скільки безмежне нахабство та брехня владної верхівки. Люд зачепили за живе… Отоді і почалося за інерцією снігової кулі – «Всі на ЄвроМайдан!». Раптом до багатьох прийшло прозріння: Європа виявилася останньою надією, стіною, за якою – слизькі щупальця тоталітарного мороку, який можна на собі фізично відчути на вулицях Москви та Мінська. І хоч деякі старомодні українські гасла («Слава нації! – Смерть ворогам!») якось зовсім дивно (як не сказати більше) виглядають поряд із «Україна – це Європа!», але навіть із цим мезальянсом погодилися найбільш активні київські, львівські, харківські інтелектуали. Зрештою, заради євроцентризму можна піти на деякі світоглядні жертви. Тут навіть не зайве додати, що дещо непомітно для усталеного західняцького погляду на український націоналізм, російськомовні представники нетитульної нації з міського середовища та українським паспортом давно вже патріоти не гіршого ґатунку, ніж вони самі. А гасла – то похідне.

Але похідне – не лише гасла. Це також майданна риторика, карнавальні елементи (як нагадування про Помаранчевий Майдан), поділ на два Майдани – політичний та громадський, провокатори (які завжди були та будуть), адреналінова затятість молоді, яку легко обдурити, кон’юнктурна зацікавленість у мікрофоні як політиків, так і музикантів. Навіть тотальна аморальність владного керівництва, їхнє печерне дикунство, яке читається в діях підлеглого їм спецназу, що відверто калічив дітей, жінок та пресу – це теж похідне, як би це не звучало цинічно. Бо хто вам обіцяв, що наші «орли» раптом виявлять чудеса гуманності?

Головне – це здатність тих, хто взяв на себе відповідальність стати польовими командирами ЄвроМайдану, мислити стратегічно (а також і тактично), не втратити величезну довіру людей і не допустити трагедій через власну некомпетентність. Але і це річ вже надто очевидна, щоб про неї довго говорити. Лишається одне і найважливіше – зрозуміти, як стояння 50-100-200, та хай хоч 500 тисяч людей у центрі Києва зможуть змусити систему змінити саму себе, Януковича – піти з посади та забрати з собою всю сім’ю, корупцію – зникнути, суди – стати справедливими, олігархів – подумати про народ, а не лише про власну кишеню, Партію регіонів – не фальсифікувати вибори… і т.д. А головне – як змінити ту саму рабську та патерналістську психологію українського суспільства, 40% якого (за відомими підрахунками соціологів) досі шкодують про розпад СРСР, 35% – вважають Сталіна великим вождем, а невизначена багатомільйонна маса мешканців сіл, селищ та містечок ніколи не бачила на власні очі тієї самої Європи, не користується інтернетом, готова продати свій голос будь-кому на виборах за 100-200 грн. та досі боїться не те що спецназу, а будь-якого начальства як вогню. Тому легко проголосує за того ж самого Януковича у 2015 році просто з переляку чи традиційного переконання «Він вже накрав, а новий буде красти більше…». Чи є в панів Яценюка, Кличка та Тягнибока точний план як цих людей перевчити? Як їх переконати вчинити інакше?

Ви помітили, що у цих замітках жодного разу не було згадано ні про Угоду з ЄС, ні про Євросоюз, ні навіть про Путіна? Бо все, що справді врятує нас від перспективи сповзання в тоталітарну прірву та допоможе збудувати Європейську Україну, – це наш власний шлях. І він перш за все пролягає не через угоди, банки чи кордони – він лежить у наших головах. А там не можна перекласти відповідальність ні на кого іншого. Пройдімо його разом.

Дмитро ІВАНОВ

фото Іллі Варламова та Alexandra Gnatoush