Чи очікували ми революції? Напевно, більше так, аніж ні. Революція була в наших серцях і головах уже давно, але не було сприятливих умов для того, аби винести її на вулиці. Проте наша влада зробила все, аби це трапилося.

Усе почалося із рішення Уряду про призупинення процесу підписання Угоди про Асоціацію. Воно нас тоді обурило, проте ми не знали, що робити. Але позаду був досвід Помаранчевого майдану...

Щойно увечері ми з моїм другом розійшлася кожне до себе додому, як чую в телефоні, він кличе мене з колегою на майдан постояти. Просто так. Просто так нас у Луцьку тієї ночі з 21 на 22 листопада зібралося близько 20-ти людей. А вже наступного дня поставили першу палатку, вийшло уже кількадесят людей. Так розпочався Євромайдан.

Емоції щодо державної влади були різні. Навіщо? Ідіоти! Ми будемо відстоювати своє право. А може нічого не буде? А що робити? Як боротися? Каша в голові триває й досі, зважаючи на те, що відбувається на вулицях Києва. Хто ще півтора тижня тому думав, що так буде? Але так трапилося не без причини.

Влада дратувала нас уже давно. Когось більше, когось менше. Проте режим, який влаштувала система, просто не давав почувати себе громадянином України повноцінно. Чим більше часу проходило, тим менше ми розуміли, хто ми і що таке Україна. Держава занепадала і досі занепадає у всіх сферах. Симптоми цього проявлялися всюди, але не в такій силі, аби викликати нас на всеукраїнські протести. Жодні закони, прийняті Верховною Радою, нас так не роздратували, як розпорядження уряду, а згодом і повна зневага Януковича до цивілізаційного вибору всього українського народу.

Я росту із незалежністю України. Я скептично ставлюся до нинішніх політиків. Я завше робила акції прямої дії без будь-яких політичних намірів і тільки заради інтересів громадянського суспільства. Я ніколи не прагнула влади. І через це політична боротьба для мене не була пріоритетом та процесом, в який би мені бажалося включитися. Але зараз...

Зараз я зрозуміла, що я не просто готова виступати проти влади, проти всієї системи. Зараз я – на Євромайдані задля свого майбутнього. Вперше за свої 22 роки я відчула, як пряме рішення президента вплинуло на мене, моїх близьких, друзів, колег. Воно вплинуло на нашу свідомість, воно зачепило наші розум і серце.

Євромайдан у Луцьку став цікавим та унікальним утворенням. Тут політики та громадські активісти об’єдналися (на відміну від розколу в Києві), міліціонери публічно пообіцяли не чіпати наметове містечко, а охороняти його, Луцький міський голова Микола Романюк висловив свою підтримку Майдану і пообіцяв, що наметове містечко буде в безпеці. Ми мирно мітингуємо вже 10 днів. Стоїмо, недоїдаємо, недосипаємо, вчимося організовуватися, мобілізуємо людей і висловлюємо свою позицію за європейський вибір. Але вже після звірячого розгону євромайданівців у Києві ми зрозуміли, що влада замахнулася на святе: на наше право вибору.

Я зрозуміла і відчула, що, нарешті, прийшов час змін. Тепер майбутнє точно в моїх руках. І я не хочу дивитися на бандитизм, на безкарність, продажність і деградацію моєї рідної нації. Я буду боротися далі! Я відстою свій європейський вибір, незважаючи на те, що Президент уже показав, що український народ для нього нічого не вартий. Слава Україні!

Марія ДОМАНСЬКА, громадська активістка, співкоординатор Євромайдану