Присягаюся, ще тиждень тому я хотіла написати фейлетон про те, яке страшне життя в жінки і матері, водійки-польки в Україні, Польщі та у всьому світі.
Можете не вірити, але на робочому столі в мене лежить початий текст про те, якими нахабами бувають водії. Я хотіла вам на них пожалітися, обкидати їх болотом, навішати на них собак, спаплюжити і мати надію, що й ви в душі зматюкаєте їх на знак солідарності зі мною.
У мене було патологічне бажання розказати про них всьому світу. Донос у вигляді цього гіркого фейлетону опублікувати в газеті, потім поширити його ще кілька разів на фейсбуці, а потім чекати на співчутливі коментарі під ними і говорити: «А я що казала» та «Так вам і треба»!
Нічого не вийде. Не напишу. Випльовую кожне слово, стукаю по дереву. Саме сьогодні поміняла свою думку.
Те, що я не дуже добре їжджу, – правда. Може, я не надто вміло маневрую своїм ланосом, зате їду поволі, згідно з правилами і пропускаю людей на пішохідному переході. Головним чином тих, кого навіть не бачу, але по тінях здогадуюсь, що вони десь там є і хочуть перейти на другий бік вулиці. Адже освітлені переходи в Рівному – це рідкість. Та й узагалі – навіщо їх освітлювати? Якщо хтось хоче перейти, то нехай перескакує через смугу, роблячи по дорозі іспит совісті. Може, виживе, то тоді деякий час матиме спокій.
Я виїжджала з паркінгу задом, коли точнісінько в тому самому місці на вулиці Соломії Крушельницької, з якого я щодня, крім субот і неділь, виїжджаю десь приблизно о 13.30, уже втретє вдарила автомобіль, який стояв позаду мене. Оце вміння. Бог любить трійцю. Перші два рази мені зійшли з рук – я напоролося на фаркоп сусіднього автомобіля, продірявивши свій бампер. Проте водії суворо покарали мене психологічно. Майже обплювали.
У травматичному шоці вони вискакували з автомобілів, із посинілим обличчям і жилами на лобі. Ніби йшлося не про кузов, а про їхні власні внутрішні органи, які неможливо пересадити. Ледь не втрачаючи свідомість, обкидали мене епітетами й кожного разу ставили риторичні запитання, які, хоч це і звучить парадоксально, стосувалися мого психічного здоров’я. Хоча жоден автомобіль не постраждав, водії про всяк випадок мене повчали. Мабуть, надіючись, що як стрінемося вдруге, то я в їхній фаркоп уже не в’їду.
Цього разу я трафила на автомобіль без фаркопа. Пошкрябала йому бампер. Кінець – це перше і єдине слово, яке прийшло мені до голови. Знаєте, як це буває з постраждалими в аварії? У посттравматичному шоці вони часто втікають на двох поламаних ногах. Я була до цього готова. Виходжу з піднятими догори руками. Подумала тільки: «Він мене вб’є, і будуть моє тіло перевозити до Польщі, щоби поховати в рідній землі». Чекаю. З автомобіля ніхто не виходить… Може, заряджає травматичну зброю?
Виходить чоловік. Розмовляє телефоном. Сміється в слухавку й показує, щоб я хвилинку почекала. «Єдина шкода, що це сталося, бо так ми вже роз’їхалися б, а зараз треба все владнати», – говорить. Зателефонували у страхову компанію, обмінялися контактами, заповнили європротокол. Весело було, хоч і холодно, та й обставини, щиро кажучи, так собі. Павло допоміг мені владнати формальності. Потім прийшли його друзі. Почалися чоловічі жартики: «Їде на мене, а я собі думаю: хлопе, від жінки не втечеш!»
Мій чоловік порадив мені відксерити формуляр європротоколу в кількох екземплярах, заповнити їх і тільки вписувати дати. Гарна думка.
Усім водіям і пішоходам – всього найкращого! 19 березня почався Міжнародний тиждень ввічливості на дорогах. Витримаймо до кінця.
Ева МАНЬКОВСЬКА,
Українсько-польський союз імені Томаша Падури в Рівному
Фото: Wikipedia. Автор: Rudolf Stricker. Public Domain
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: У НАС НА РАЙОНІ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: «ASTRAZENECA» – ТАК Я НАЗВАЛА БИ ДОЧКУ
РІВНЕНСЬКО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ: ДІМ ДЛЯ ВАВЕЛЬСЬКОГО ДРАКОНА, АБО ІНФРАСТРУКТУРНИЙ ПРОЄКТ У РІВНОМУ
