Довоєнна присяга Польського війська:   «Присягаю Господу Богу Всемогутньому, у Св. Трійці Єдиному, бути вірним моїй Вітчизні, Республіці Польща, ніколи не віддати військових хоругв, стояти на сторожі Конституції і честі польського воїна, підпорядковуватися праву і Президенту Республіки Польща, вірно виконувати накази командирів і начальників, зберігати військові таємниці, відстоювати справи моєї Вітчизни до останнього подиху і всіма своїми вчинками жити та помирати так, як годиться відданому польському солдату. У цьому допоможи мені, Господи, зі святим мучеництвом Твого Сина. Амінь».

Вірні цій присязі, солдати Польської підпільної держави, структура якої була заснована 27 вересня 1939 року в Варшаві, не склали зброї після відступу Польщі перед гітлерівськими окупантами. У наказі про розпуск Армії Крайової від 9 січня 1945 року (відомому сьогодні як «Заповіт Речі Посполитої») було сказано:

Червона армія, ступаючи на польську землю в січні 1944 року, несла полякам визволення від фашизму, але принесла теж із собою «червону чуму» – комунізм у вигляді сталінського терору. Філії Польської підпільної держави, яка володіла четвертим за величиною військом у Європі, визволяючи спільно з червоноармійцями польську територію, були роззброєні Совєтами, а їх солдатів та офіцерів розстрілювали чи відправляли у табори. У в’язниці Служби Безпеки, якими в дійсності керувало НКВД,  було кинуто 150 000 «ворогів народу», яких комуністичні агітатори називали «бандитами», «висміяними карликами реакції», «зрадниками» і «фашистським підпіллям». В’язнями насильницької системи стали представники інтеліґенції, духовні особи і діячі Польської підпільної держави. Метою комуністів було знищення найбільш живучої частини народу – ідейно підкованого середовища, яке б боролося за незалежність, а після його фізичного винищення чи вилучення із суспільства встановлення своєї влади. Творці нової системи наткнулися на опір старих солдатів, які належали до Армії Крайової і Національних Збройних Сил. Ці воїни, якими керували вишколені офіцерські кадри, як і в попередні шість років диверсії проти фашистів, боролися проти нового радянського режиму. Діюча Польська армія, вдруге переходячи у підпілля, після проголошення так званого «ялтинського порядку», піднялася на боротьбу з другим окупантом і вітчизняними колабораціоністами, які сиділи по тюрмах, виносили смертні вироки і жахливо катували ідейний елемент польського суспільства. Це військо, поділене на численні малі підрозділи, провело чимало битв з Корпусом внутрішньої безпеки, Громадянською міліцією і НКВД. Було кинуто до в’язниць і страчено тисячі офіцерів і рядових солдатів, які не змирилися з радянським режимом і виступали проти винищення польських сіл, особливо на сході країни. У 1963 році під час облави у Люблінському воєводстві загинув Юзеф Франчак, колишній воїн АК, поданий у розшук комуністичною владою Польщі. Він переховувався зі зброєю в руках 24 роки. Був останнім бійцем антикомуністичного підпілля.

Від тих подій минуло півстоліття, проте свідомість багатьох поляків надалі замкнена за залізною завісою замовчування цієї теми, повним незнанням чи забуттям. Часто маємо справу з фальшивими стереотипами – результатами комуністичної пропаганди, яка працювала десятки років над тим, щоб викликати відразу до воїнів Армії Крайової, яким приписувалися всілякі злочини, а передусім співпрацю з фашистами. Під цією ганебною угодою підписалися також псевдоісторики, назвавши цей період «епохою боротьби за зміцнення народовладдя». До неї долучилися художники, літератори і творці фільмів, які в своїх «працях» перекручували історію 40-х – 50-х років минулого століття.

На сьогодні у вільній Польщі реабілітовані всі засуджені та замучені у катівнях Служби безпеки борці за незалежність Польщі – так назвала їх історія. Тепер у багатьох польських містах поставлені пам’ятники мученикам, чимало польських вулиць і закладів названо на честь «проклятих воїнів». Героїв такого рівня, як капітан Вітольд Пілецький, генерал Август Філдорф «Ніл», Ієронім Декутовський «Гребля» (тихотемний), Зигмунт Шендєляж «Лупашка» та їхні воїни не повинні відійти в забуття, тому що, – як сказав Кароль Войтила, – «народ, який не сприймає своєї історії і не здатен проявити свою власну духовність, є народом невільників».

Юстина Янч