Це мав бути допис про концерт «Піккардійської терції» у Донецьку. Мабуть, у мене не вийде. Занадто багато сталося і накипіло.

Коли прокинулася вранці в четвер, 22 травня, і прочитала про розстріл військових під Волновахою, то зрозуміла, що про концерт буде важко написати. Вкотре задаю собі питання, на яке не маю відповіді: чому і за що загинули ці хлопці? Скільки ще матерів оплакуватимуть своїх синів? Скільки ще дружин не дочекаються своїх чоловіків? Скільки ще дітей залишаться без батьків?..

Людська пам’ять має дивну, а, може, необхідну, властивість: негативні спогади забуваються швидше. Але я цього не забуду ніколи. Обіцяю. Я плакала, коли побили студентів на Майдані, плакала, коли розстрілювали людей у лютому. Сьогодні вже не плачу. Я знаю, що маю робити.

Ще на початку всіх цих подій, перечитуючи дописи в соцмережах, я пообіцяла собі, що не буду нічого постити, що несе в собі ненависть, розбрат, агресію, незалежно, в який бік буде скерована. Я дотримала обіцянки, до сьогодні.

Подорож у вільну Україну

На травневі свята я їздила додому, на Львівщину. На роботі пожартувала: «Трохи пожити у вільній Україні». Деякі колеги щиро пораділи й позаздрили. Від інших почула про хунту і про те, що й так Майдан нічого не змінив, а тільки одні обличчя помінялися на інші. Можливо, зараз усе так і виглядає. Але змінилися самі люди. Я це відчула, щойно опинилася на Львівському вокзалі. Мені допомагали відразу, не чекаючи, коли їх попрошу. Якийсь дядечко здійняв сумку з поїзда. Працівник автовокзалу, дивлячись на мій розгублений вигляд перед великою кількістю автобусів, підійшов і спитав, чим може допомогти. Уже виїжджаючи з вокзалу, побачила під деревом юнака, біля якого на землі лежали рюкзаки та велосипеди. Мабуть, чекав на друзів. Він був одягнений у футболку з двоголовим орлом і написом «Россия». І ніхто на нього не звертав уваги. Цікаво, подумала тоді, а чи стояла б я зараз отак спокійно у футболці в національних кольорах у Донецьку?..

Удома цвіли сади і так гарно виспівували солов’ї. Десять днів без інтернету, без постійного читання стрічки новин, без чужої символіки на вулицях і без озброєних людей.

Довелося поїхати на один день до міста. Я давно не ходила Львовом, усе тільки проїздом. А місто змінилося, стало більш відкритим і комфортним. Вийшла з трамваю на Руській і пішла до переходу, але власне засвітилося червоне світло. Чекаю, підійшли хлопець із дівчиною і натиснули кнопку на стовпі, котра запалює зелене для пішоходів. Ого, таке я бачила тільки у Варшаві. Вони засміялися. Якась старша пані попереду нас, не дочекавшись, почала переходити вулицю. Навздогін їй дівчина крикнула: «Бабцю, але тут не можна йти на червоне, тут Європа». Так, дійсно, тут Європа. Не тільки завдяки регульованим переходам і транспортним розв’язкам. Європа вже у головах людей, у тому, як вони змінилися. Це вже не залежить від того, чи Україна стане повноправним членом ЄС. Звичайно, я не маю ілюзій, розумію, що все не зміниться за помахом чарівної палички за кілька днів. Нас усіх чекає напружена праця, але зміни вже почалися. Хоче цього влада чи ні, вже ніколи не буде так, як було. І краще владним мужам, колишнім, теперішнім і майбутнім, про це ніколи не забувати.

Чи по дорозі Донбасу разом зі Львовом, Дніпропетровськом, Запоріжжям, врешті-решт, Києвом, мусить вирішити сам Донбас. Ніхто за них цього не зробить. Коли на початку березня я мимоволі стала свідком проросійського мітингу, на якому кричали: «Путин придёт, порядок наведёт», то, здається, зрозуміла, в чому все-таки різниця між заходом і сходом. У нас, на заході, вже давно люди навчилися розраховувати на себе і свої сили, а тут чекають, що хтось прийде й усе зробить. Таке враження, що комунізм закінчився, а вожді забули про це повідомити народу.

Півтори години в іншому світі

Концерт «Піккардійської терції» в Донецьку все-таки відбувся, днем раніше – в Луганську. Ми з друзями купляли квитки в березні, коли Донбас ще не був гарячою точкою на карті, а тепер сумнівалися, що «піккардійці» приїдуть. Але хлопці зроблені з крутого замісу, не побоялися виїхати в тур по Східній Україні. Не знаю, чи уявляють вони наскільки ТУТ це важливо для людей. На відміну від минулого року, в місті не було реклами їхнього концерту і найдорожчі місця в залі були заповнені на чверть. Перед концертом було трохи тривожно. Важко передбачити, що прийде в голову тим людям, у чиїх руках зараз зброя. Друзі взяли із собою дітей. Шестирічна Маша цікавилася, як буде українською те чи інше слово. Їхали напівпорожнім містом. Дивно – Донецьк без заторів.

Перед концертним залом грав духовий оркестр, поряд у парку, на майданчику, гралися діти під пильним оком мам і тат. Аж не вірилося, що кілька десятків кілометрів звідти йдуть бої і гинуть люди. Мене завжди дивував оцей момент у книгах про Другу світову: люди в часі окупації також ходили в театри, на концерти, грали в футбол… Важко було зрозуміти, як це можливо, а тепер я вдячна піккардійцям за можливість на півтори години забути про все, що діється навколо, і поринути в інший світ. Світ без війни.

Востаннє була на концерті «Піккардійської терції» у Львівському будинку органної і камерної музики майже 20 років тому, а здавалося, ніби зовсім недавно. Думками повернулася в роки юності, навчання у Львові. Надзвичайна атмосфера, акустика колишнього костелу святої Марії Магдалини, чарівні голоси співаків – таке не забувається. Тепер побачила, як посоліднішали хлопці, й усвідомила, скільки минуло часу. А тим часом зі сцени лунали нові і старі, добре відомі пісні, які відразу ж підхоплював зал. Напруження, яке було перед концертом, потроху відходило. Під «Пливе кача» сльози самі навернулися на очі, люди встали, але не всі. Кілька осіб залишилися сидіти. Після концерту ми обговорили це. Моя подружка припустила: «А, може, вони не знали, в чому справа?». Не думаю, в сьогоднішньому інформаційному просторі це неможливо. Мабуть, у них інші герої, інші цінності. Дуже надіюся, що скоро час розставить усе на свої місця.

Оксана ОЛЬШАНЕЦЬКА