Ванда Рад (дівоче прізвище – Чайковська) народилася в Луцьку ще за часів ІІ Речі Посполитої – в 1926 році. Протягом багатьох років проживає на вулиці Драгоманова (колись Троїцька) в Луцьку, за винятком двох періодів у своєму житті, коли як молода дівчина була вивезена до Німеччини і коли пізніше повинна була працювати в Алчевську.

– Які були стосунки між національностями в 30-их роках?

– Я ходила до польської школи. Чехи, євреї, росіяни мали свої школи. Було спокійно і добре. Коли ми мали свято, то українці до нас приходили, потім ми до них. Ходили також до євреїв.

– Як було, коли прийшли “совєти”? Як Ви пам'ятаєте той час?

– Пам'ятаю, що у нас проживало кілька радянських солдатів. Бабуся мала в скрині тканину, а вони її вкрали.

– Чи відбувалися репресії поляків у 1939-1941 роках, коли прийшли “совєти”? Вивозили когось?

– Так, вивозили інтелігенцію. Виїхало багато моїх подруг – одна, наприклад, була донькою професора, інша – директора школи. Вивозили також українців.

– Чи чули Ви щось про вбивства у в'язниці?

– Я жила недалеко від в'язниці, але знаю тільки, що їх там розстрілювали.

– Як Ви жили, коли розпочалася німецька окупація?

– Я ходила до школи. Ми вчилися польською мовою, мали також уроки української та російської мови. Люди працювали. У Луцьку все було спокійно. Ми ходили в кіно, на прогулянку, ніхто нас не зачіпав. Тільки євреїв забирали одразу до гетто. Воно було там, де вулиці Караїмська і Братковського. Там все було обгороджене. Пізніше їх почали вивозити  в концтабори.

– Коли нацисти взялися за представників інших національностей?

– Ніхто нікого не зачіпав.

– Але ж Ви опинилися в концтаборі...

– У травні 1943 року була гарна погода. Одного разу ми зібралися – дівчатка і хлопці –  і пішли в кіно. Встигли подивитися тільки половину фільму, коли до кінотеатру під'їхали автомобілі. Нас туди запхали, потім на потяги – і до Німеччини. Добре, що потяги стояли ще цілу ніч, то прийшли до нас батьки, принесли одяг. Наступного дня нас повезли спочатку до Перемишля, потім – до Дахау.

Пам'ятаю, що там було 18 бараків, залізні ворота. Прийшла до нас якась жінка, сказала, що зараз ми підемо в душ, де нас газом вбиватимуть. А я собі думаю: нащо вони сюди нас привезли, щоб тут вбивати, як могли це зробити в Луцьку. Як повели нас в душ, то ми зі страхом чекали, що пустять газ. Але нічого такого не було, ми помилися і пішли до лікарів, потім – у бараки. Бараки були обгороджені колючим дротом під струмом. Протягом трьох місяців ми були в цьому таборі, працювали у чеських колоніях. Морква, капуста, бурячки – чехи нас ще добре годували, бо в таборі нічого не давали. Потім сказали, що нас відправлять в Мюнхен працювати. Завезли в Управління праці, звідки всіх позабирали на роботи на залізниці чи на заводах. Одна я залишилася. Прийшов якийсь німець, подивився, що я така худюща, сказав: „Ні”. Другий прийшов – також не захотів мене взяти до себе. Потім прийшла одна пані і сказала: „Ходи зі мною”. Вона мала сина 10 років, чоловіка і матір, яка була власницею ресторану. Я працювала там, а жила у них на другому поверсі в маленькій кімнатці, в якій стояло ліжко, тумбочка, дзеркало. Кожного дня потрібно було приготувати обід для 300-400 людей, потім поприбирати в залі, де вони їли. Роботи було багато, але я завжди справлялася. Працювала там до початку 1945 року.

– Чи хтось із цієї сім'ї, у якої Ви працювали, питав про Ваших батьків?

– Ми мало розмовляли. Я ще майже не розмовляла німецькою, а вони – польською. Але вони були добрими людьми, завжди мене жаліли, купували сукні, черевички.

Пізніше прийшли американці, я трохи ще побула там, потім поїхала до Польщі – до Лодзі. Протягом півроку працювала там на ткацькій фабриці.

– Чому Ви відразу не поїхали до Луцька?

– Я не могла поїхати, бо для цього потрібно було зібрати групу людей, щоб їх разом відправити в Україну. Пізніше я знайшла російський штаб, де було багато тих, хто хотів поїхати додому. Зрештою, потім вивезли нас.

– Серед цих людей ніхто не знав, що сюди прийшли “совєти”?

– Всі думали, що все повернеться, буде так, як раніше.

– Чи Ви щось чули про вбитих у Дахау, коли там були? Чи було у вас якесь розуміння того, що там убивають людей?

– Ні, ми нічого про це не знали. Нам було заборонено з будь-ким розмовляти.

– Ви повернулися до Луцька в 1945 році. Якою була реакція сім'ї? Якою була Ваша повоєнна доля?

– Вдома думали, що я добровільно поїхала в Німеччину. Коли я сюди повернулася, то довго за мною ходили “панове в капелюхах”. Я пішла в міліції, розповіла про це, а вони наказали мені поїхати попрацювати десь для батьківщини. Потрібно було зі всіма, хто повернувся з Німеччини, їхати на примусову роботу. Довелося працювати на бетонному заводі в Алчевську, де протягом цілого дня треба було лопатою цемент пхати. Працювала там протягом півроку без жодної захисної маски, тому потім мала постійну кровотечу з носа, а потрібно було працювати ще 4 місяці. Але мені трапився добрий начальник, який відпустив мене додому. Коли повернулася, пішла в міліцію, віддала їм довідку – більше не ходили за мною. Хіба що приходили пізніше до директора взуттєвої фабрики, де я працювала, просили щоб придивився до мене, але він сказав, що я добра працівниця. То ще кілька разів прийшли і вже потім я не мала з тим клопоту.

– На взуттєвій фабриці довго працювали?

– Протягом 35 років.

– Належали до партії?

– Ні.

– Чи в незалежній Україні маєте статус репресованого або в'язня?

– Так.

– Ви належите до Товариства польської культури імені Єви Фелінської майже від самого початку. Коли саме прийшли до товариства?

– Через півроку, як воно утворилося.

– Ви також були серед осіб, які виборювали костел.

– Так, разом з ще 20 особами ми наприкінці років 80-их років збирали підписи, їздили до Києва просити, щоб в костелі можна було молитися. Приходили тоді до нас з КДБ, цікавилися, нащо ми це робимо.

– Їздили до Німеччини після війни?

– Так, їздила на початку 90-их з дітьми, яких я навчала німецької мови. Але в Мюнхені з тих пір не була. Я писала листи до керівництва міста, хотіла туди поїхати, зустрітися з сім'єю, в якій працювала. Навіть відповідь отримала з Мюнхена про те, що набиратимуть для поїздки групу з Волині. Це було 2 чи 3 роки тому, але й досі немає нічого. Але не втрачаю надії.

Розмовляв Валентин ВАКОЛЮК