Цього вересня розпочався вісімнадцятий рік співпраці Куркового стрілецького братства з Тухолі з Козацьким стрілецьким братством у Луцьку. Можна сказати, що наша співпраця досягла повноліття. Її відразу підтримали тодішній ординарій Луцької дієцезії Римо-католицької церкви, єпископ Маркіян Трофим’як, канцлер, отець Ян Бурас, Генеральний консул РП у Луцьку Томаш Янік і владика Михаїл, ієрарх Української православної церкви Київського патріархату в Луцьку.

Налагодження контактів із Козацьким стрілецьким братством у Луцьку – це вже історія. Натомість зараз я хочу поділитися своїми враженнями від останнього візиту в Україну. Отож, уже третій рік триває повномасштабна війна проти московських орд, які несуть українському суспільству розруху, смерть, страждання та біль розлуки.

На Святого Миколая я разом із друзями Маріушем Томасом та Яцеком Єжевським вирушив із гуманітарною допомогою до України. Оскільки це вже моя чотирнадцята поїздка, насмілюся зробити кілька гірких зауважень щодо ситуації, яка чекає на волонтерів під час перетину українського кордону.

Моя перша поїздка із зібраною допомогою мала свої несподіванки, але це був час хаосу, коли багато людей покидало Україну й панувала велика невизначеність щодо того, що буде далі. Їхали ми тоді з нашвидкуруч зібраними медикаментами, щоб поповнити їх нестачу, про яку нам повідомили наші брати-козаки. Також тоді ми розпочали збір грошей, медичного та реабілітаційного обладнання, одягу та продуктів тривалого зберігання, який проводимо й досі.

Перша тривожна й обурлива ситуація була у травні 2022 р., коли українські митники почали вимагати в мене довідку про те, що приціли та тепловізори, які ми перевозили, потрібні Україні. Я думав, що це поганий сон! Козаки з добровольчих підрозділів благали про таку допомогу, щоб жоден москаль не міг їх застати вночі зненацька.

На жаль, незважаючи на прохання, ми не могли легально забезпечувати бійців необхідним спорядженням. Уся ця ситуація – це результат совкового світогляду українських чиновників, які вважають немислимим, щоб незнайома людина могла витрачати великі гроші на обладнання для невідомих їй людей, а не для себе чи своєї родини. Після таких пригод з оборонним спорядженням ми вирішили відмовитися від його закупівлі й постачаємо лише медичне обладнання, продукти харчування, одяг та засоби гігієни.

У середині 2023 р. з’явилися нові перешкоди для ефективного постачання гуманітарної допомоги. На наш подив ми почули: коли ми в’їжджаємо в Україну, то ми – гуманітарна колона, а от коли повертаємося, – вже ні. Хоч я не володію українською, але завдяки своїй рішучості разом із дрібкою зухвалості вигризав можливість в’їзду в прикордонну зону, минаючи довжелезну чергу «до шлагбаума». Хоч така можливість передбачена міжурядовою угодою про гуманітарну допомогу, і це прописано в документах, які необхідно заповнити, коли провозиш вантаж.

Пам’ятаю сумний випадок із двома нідерландцями старшого віку, які за наказом службовця, що стояв біля шлагбаума, розвернулися своїм TIRом, щоб слухняно стати в чергу на виїзд з України. Ці люди не могли збагнути, чому, повертаючись пустою вантажівкою після доставки обладнання – подарунка для лікарні в Україні, вони не можуть спокійно повернутися по наступний вантаж, який їхня громада закупила в лікарні й хоче передати нужденним. Натомість вони мусять стояти далеко в черзі лавет.

Кажучи про громаду, я не знаю, чи тут ішлося про релігійну чи самоврядну громаду. Ці двоє старших чоловіків мали прикру нагоду дізнатися, чому транспортна фірма надала їм автомобіль, але жоден із її водіїв не погодився поїхати. Як пенсіонери вони вирішили поїхати, але мені важко сказати, чи вирушили вони в наступний рейс.

Про те, що водіїв-волонтерів, охочих доставити допомогу, проблематично знайти, інформують наші брати-стрільці з інших європейських держав, оскільки «слава» українських прикордонних служб лунає по всій Європі.

Повертаючись до мого досвіду, то мене дратує, що виїжджаючи з України, вигризши згоду на виїзд за шлагбаум, я змушений стояти в багатогодинній черзі з лаветами торговців автомобілями. Однак вершиною абсурду була остання наша поїздка, під час якої ми зіткнулися з новою системою електронної черги на кордоні, яка почала функціонувати на пункті пропуску Зосин–Устилуг.

Під кінець листопада нашому братству вдалося зібрати теплий одяг, продукти, купити підгузки для поранених і дезінфекційні серветки – цілий бус. Додатково половину TIRу прислали до Тухолі наші братчики з Німеччини, яким уже відбили охоту до самостійних поїздок. Ця німецька допомога включала термобілизну, консерви, макарони, шкарпетки, чай, рукавички, ортези та два сучасних крісла колісних.

Грудень у моїй роботі – це час підбиття підсумків, а в особистому житті – період святкових приготувань, особливих для мене, бо в серпні я став щасливим дідусем чудесної внучки. Однак те, що нам вдалося зібрати для передачі, має не лежати в нас, а служити людям, які цього потребують!

Дійшовши до такого висновку, я вмовив друзів, Маріуша і Яцека, домовився про другу вантажівку – і ми рушили в дорогу. В останній момент перед від’їздом ми отримали ще кільканадцять коробок із допомогою для нужденних.

Польсько-український кордон ми перетнули на переході Долгобичів–Угринів, який був перевантажений унаслідок запровадження в Україні електронної черги на переході Устилуг–Зосин. Кілька додаткових годин простою в черзі здавалися нам найгіршою перешкодою. Спізнившись, бо було вже десь 12:30, ми приїхали до Луцька, щоб розвантажитися і на хвильку побачитися з друзями. Близько 16:00 ми вирушили у зворотню дорогу й на пункті пропуску Зосин–Устилуг зіткнулися із сумною реальністю. На перехід нас не впустили, хоч черги й не було, пояснюючи це вимогами нової системи, яка не передбачає жодних пільг для гуманітарних конвоїв! Оскільки ми були втомлені й було вже пізно (ми витратили купу часу на безрезультатні пояснення), то повернулися до Володимира на нічліг.

Розчаровані та знервовані, ми вирішили спробувати в неділю їхати через перехід Угринів–Долгобичів, адже автомобілі були орендовані на вихідні і їх треба було повернути, щоб у понеділок вони вже могли їздити у своїх фірмах!

Сон, на щастя, прийшов швидко, і так-сяк відпочивши, на світанку ми вирушили до Польщі. Ще далеко до переходу нас затримали солдати й відмовилися надати перепустку, мотивуючи це тим, що при перетині кордону немає жодних пільг для гуманітарних конвоїв. Зовсім не допомагали пояснення і прохання зрозуміти наше становище типу: «Чому ви нас караєте за допомогу Україні? Ми могли сидіти вдома і дивитися на ваше горе по телевізору! Нам за це ніхто не платить, навіть навпаки!»

Біля шлагбаума стояв старший солдат, який на вид мого перекошеного обличчя привітався: «Пане, спокійно, зараз ми вас впустимо, як тільки поляки пропустять чергову партію автомобілів. Станьте тут за лінією і хвилинку почекайте!» Коли ми в’їхали на перехід, виявилося, що відправа, попри коротку чергу всього з кільканадцяти автомобілів, іде дуже повільно. Українські прикордонники постійно завертали з переходу тих, хто був призовного віку. Простоявши чотири години, ми в’їхали до Польщі. На нас чекали ще 700 км додому.

Підсумки

Потрібно бути дурним або наївним, щоб нині везти сюди допомогу, якої потребують постраждалі від війни громадяни України. Байдуже, чи ці громадяни – поранені цивільні чи солдати. Люди, які встановлюють правила прикордонного руху, вважають, мабуть, що все має забезпечувати влада, а ці мікроконвої з кількома тисячами підгузків, шкарпеток чи консерв – річ, не варта їхньої уваги!

Як це можна узгодити з тими копійками, які збирають у магазинах на закупівлю обладнання для солдатів, з дітьми, які продають власні малюнки, щоб заробити кілька гривень на допомогу біженцям? Ну як? Чи чиновники мають співчуття до власних громадян?

Я не хочу хвалитися, але працівники лікарні у Володимирі можуть підтвердити, що їхній заклад безплатно отримав медичне обладнання, вартість якого я навіть не зважуюся уявити. Ці пристрої, кожен із яких коштує десятки тисяч злотих, ми вижебрали в польських лікарнях і самі привезли до Володимира.

Це були, зокрема, 42 лікарняних ліжка, інфузомати, велика хірургічна мийка, кардіомонітори, вісім хіміотерапевтичних крісел, наркозна станція, респіратори, кисневі концентратори, колоноскоп та багато іншого. Лише вживана машина для миття та дезінфекції коштує 36 300 злотих, а стійка для артроскопії з оглядовим обладнанням – 325 000 злотих. Ця апаратура зараз рятує життя у володимирській лікарні. І це нас тішить.

Також хочу при нагоді подякувати людям, які вирішили передати нам це цінне обладнання. Воно служило як додаткове на випадок аварій, і багато хто побоявся би віддати його (sic! безплатно), ризикуючи отримати на горіхи, якщо щось трапиться. Але вони нам повірили й вирішили: шкода, щоб таке обладнання простоювало як запасне.

Ми привезли крісла колісні, милиці, ходунки, ортези та ліжка, які зібрали в Польщі та Німеччині. Мушу тут згадати тих добросердих людей, які вносять менші чи більші суми на наш рахунок допомоги Україні чи жертвують речі. Вони це роблять, довіряючи нам, вірять, що кожен злотий, кожна шкарпетка потрапить у пункт у Луцьку, а звідти – по всій Україні до тих, хто їх потребує.

Як дати зрозуміти українським чиновникам, що влада не всемогутня і що з Києва важко побачити, що потрібно, наприклад, пораненому в ногу Василю чи Миколі без долоні? Саме такі маленькі потоки допомоги мають задовольняти ці індивідуальні потреби громадян.

Вибачте, якщо когось образив, але це мої спостереження як людини, яка хоче зробити трошечки добра. Без власної вигоди, без софітів і медалей. Мене так виховали в дусі християнського милосердя і вірі, що десь там у мене є своя скарбничка, з якої я зачерпну в мою останню годину. Можливо, я написав трохи жовчно, але після останньої поїздки мені важко стримати образу та злість.

Дякую за увагу!

Маріуш Вегнер, людина