Нещодавно у Луцьку побачила світ книга письменника Віктора Мельника «Трильярди сонетів». Хоча у збірці лише 14 «первинних» творів, проте рядки із них можна самому комбінувати у нові твори. Загалом таких можна скласти понад 11 трильярдів.
Автор такої оригінальної книжки, Віктор Мельник, родом із Черкащини, - цікавий поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, журналіст. Лауреат премій «Кришталева вишня» (1995), ім. С. Руданського (1998), ім. М. Коцюбинського (2006). Член Національної спілки письменників України з 1996 року. Сьогодні Віктор Мельник – гість «Волинського монітора».
«Восени 1984 року мене три дні поспіль «виховували» в обласному управлінні»
– Пане Вікторе, наскільки знаю, Ваш літературний дебют припадає на далекий 1975 рік. Отже, Ви були письменником у СРСР та є нині, в незалежній Україні. Чи є відмінність у сприйнятті письменницької роботи сьогодні і кілька десятків років тому?
– Два мої вірші, оприлюднені в липні 1975-го в «Уманській зорі», я зовсім не вважаю дебютом. Упродовж вісімдесятих я публікувався в періодиці, хоч і нечасто, більше писав у стіл, а рукопис поетичної збірки був успішно «зарізаний» у столичних видавництвах руками літконсультантів. (До речі, багато віршів із того рукопису ввійшли 1991 року в мою справді дебютну книжку «Просто вірші», мені й зараз не соромно за них.) Чому так сталося – важко сказати однозначно. Можливо, не пощастило на свого «старика Державина», який би «помітив», бо тоді це спрацьовувало безвідмовно. Але вірогіднішим мені видається інше пояснення – увага до моєї персони з боку КДБ і поставлені ним перепони. Восени 1984 року мене три дні поспіль «виховували» в обласному управлінні – за «неправильне» розуміння національної політики партії, за анекдоти про Брежнєва, а найголовніше – за читання творів забороненого Хвильового. Так що за тоталітарного СРСР я, можна сказати, був не письменником, а всього лиш початківцем, у якого вимушено затягнувся період початківства. По-справжньому відчув себе письменником у дев’яності, та й то не на початку, а вже десь наприкінці, маючи позаду п’ять поетичних книжок.
– Знаю, що після закінчення радянської десятирічки Ви вступили на радіотехнічний факультет Вінницького політехнічного інституту, проте після першого курсу залишили навчання і вступили на філологічний факультет. Уже тоді знали, що станете письменником?
– Я був нетиповим студентом «політеху» – занадто багато уваги приділяв віршам, хоч навчався теж успішно. Ще на початку першого курсу заприятелював з «філфаківцями», тому, либонь, більше часу проводив у гуртожитку педінституту, ніж у своєму «рідному» виші, ходив одразу на дві літстудії. До весни остаточно зрозумів, що пора кардинально міняти життєвий курс. Якийсь час ще імітував навчання, а в травні таки написав заяву про відрахування за власним бажанням і незабаром подав документи на філфак. Я не збирався бути педагогом – тільки письменником! І згодом жодного дня не працював у школі.
– Досвід роботи у геологорозвідувальній експедиції на Далекому Сході додав життєвого досвіду і матеріалу для літературної праці?
– Життєвого досвіду – безумовно. А от щодо матеріалу для літературної праці… Так досі й не дійшли руки описати колимську епопею, але вже потроху підступаюсь до того. Розшукав через Інтернет кількох чоловіків, з котрими працював у польовому загоні, а нещодавно взяв у друга і перечитав свої листи з Колими (ми тоді активно листувалися), освіжив у пам’яті подробиці, які за тридцять років помаленьку затерлися. Та й у мене самого збереглися фрагментарні щоденникові записи, понад дві сотні фотографій.
«Я – журналіст із примусу…»
– Письменницькою працею заробити на життя непросто, тому й довелося ще бути журналістом? Упродовж кількох років Ви навіть були власним кореспондентом газети «Україна молода».
– Я був власкором і «Галицьких контрактів», і газети «День», працював у регіональних виданнях – загалом понад двадцять п’ять років. Здається, Хемінгуеєві належать слова, що талант полягає в тому, як ти заробляєш на шматок хліба. З такої точки зору мене точніше було б називати журналістом. Але я, знову ж таки, журналіст із примусу: якби суто письменницька праця могла прогодувати, займався б тільки нею.
– Пане Вікторе, Ваші твори уже перекладені болгарською мовою. Ви й самі займаєтеся перекладацькою діяльністю. Розкажіть детальніше, що саме входить до Ваших зацікавлень, чим керуєтеся при виборі твору для перекладу?
– Таких критеріїв два: мої особисті суб’єктивні уподобання та естетична вартість творів. Якщо я дуже люблю якогось письменника, то мені хочеться для нього зробити щось добре. Так було з Германом Гессе – я ще студентом переклав з німецької його раннє оповідання «З майстерні», яке в новій редакції опублікував у дев’яності. Так було з Джоном Фаулзом – переклад з англійської його філософської книжки «Арістос» теж народився з любові. Багато років займаюся творчістю данця Тора Ланге, котрий довго жив в Україні й описував її, тому отримав масу задоволення, перекладаючи з данської його великий нарис про Крим. Останнім часом я взявся за поетичні інтерпретації. Зараз перекладаю відразу двох сучасних поетес: з чеської – Броніславу Волкову, з болгарської – Анжелу Дімчеву. Мені дуже імпонують образні системи їхньої поезії. Сподіваюся, з часом дійдуть руки і до мого найулюбленішого поета – мексиканця Омеро Арідхіса…
«Ситуація у країні не сприяє розвитку детективу»
– Ви також є автором детективу. Детективний жанр нині може бути елітарним, а не «бульварним», «жовтим» чтивом?
– А чому ні? Мій «Двійник невідомого контрабандиста» якраз і не «бульварний», і не «жовтий». Жанр – це лише посудина, в яку наливається «естетична рідина», і її колір залежить від бажання автора. На наших очах – ціле розмаїття піджанрів в українській та російській літературах. Тут і «бабський детектив» (визначення моє) Донцової, і синтез детективу з жіночим романом Мариніної, і потужна сатирично-пародійна стихія в детективних романах Кононовича, і художньо яскраві «не-зовсім-детективи» Вільчинського... Інша справа, що ситуація в країні не сприяє розвитку детективу. Якщо ми оглянемося на історію літератури, то побачимо чітку закономірність: жанр розквітав у країні, де встановлювалася правова держава, він був ніби індикатором процесу. Україна, на мою думку, тільки віддаляється від цього, і як результат – читач не вірить головним героям, які намагаються встановлювати порядок, опираючись на верховенство права. Мені не раз доводилося чути іронічні закиди на адресу «Двійника»: «То це в тебе такий чесний слідчий прокуратури? Ну-ну…» Врешті, тут одна з принципових причин, чому задуманий мною цикл детективних романів загальмувався.
– Ваша книга «Трильярди сонетів» є претендентом, щоб увійти до «Книги рекордів України». Можливо, таке видання може увійти до «Книги рекордів Гіннеса»? Чи чули про подібні книги у світі?
– Коли я писав «Трильярди», то зовсім не думав, що книжка може претендувати на якісь рекорди. Я бачив, передусім, естетичне надзавдання і величезні технічні труднощі в його реалізації. А от уже коли вона вийшла, то виникла ідея (та й то не в мене!) заявити її на рекорд. Мені відомо про існування лише однієї аналогічної книжки – «Ста тисяч мільярдів віршів» французького поета Ремона Кено, яка вийшла рівно п’ятдесят років тому, в 1961-му. Щоправда, вона менша за обсягом – там тільки 10 «первинних» сонетів, які надаються до перекомбінування. І я ніколи не приховував, що саме книжка Кено підштовхнула до того, щоб написати «Трильярди». От тільки в мене інше естетичне наповнення, інша філософія сонетного комплексу. Думаю, свого часу «Сто тисяч мільярдів віршів» теж могли претендувати на рекорд, але не знаю, чи був він офіційно визнаний.
– За Вашими підрахунками, на основі книги можна скласти 11 трильярдів сонетів. Не підраховували, скільки часу потрібно на це? Швидше за все, і життя не вистачить, щоб це зробити?
– Такі підрахунки робив Ремон Кено. Він стверджував, що для послідовного читання усіх комбінацій його книжки знадобиться 200 мільйонів років. Оскільки у «Трильярдах сонетів» кількість комбінацій у сто разів більша, то й час на її читання перевищив би 20 мільярдів років. Для порівняння скажу, що вік Всесвіту – понад 14 мільярдів років. Я зробив інші підрахунки: якщо «Трильярди сонетів» видати багатотомником по дві тисячі сонетів у кожному томі, то для розміщення лише одного примірника цього видання знадобилося б 27 050 Британських бібліотек. Нагадаю, що це найбільша бібліотека світу з фондом 150 мільйонів видань.
Але! Мене зовсім не радують названі вище вражаючі цифри, бо отака зовнішня ефектна мішура тільки відвертає увагу читачів від самого замислу, від власне поезії і розширення її можливостей, що і є суттю книжки. Коли я продумував принципи комбінаторної взаємодії рядків різних сонетів, то зовсім не ставив за мету досягати граничної кількості комбінацій, бо тоді губиться власне естетика, книжка перетворюється на самодостатню гру в бісер. Читач повинен уміти вчасно зупинитися.
Розмовляв Віктор ЯРУЧИК
