«Усе, що береться в раму, стає твором мистецтва», – зазначив директор Музею Івана Гончара Петро Гончар під час завершальної дискусії проєкту, присвяченого українському наївному мистецтву та життю і творчості луцького скульптора-наївіста Станіслава Сарцевича.

Панельна дискусія «Мистецтво наїву. Україна у світовому контексті», яка відбулася 8 жовтня, зібрала в мистецькому просторі «Ангар» у Луцьку поціновувачів цього унікального мистецького напрямку. У ній взяли участь генеральний директор Національного центру народної культури  «Музей Івана Гончара» Петро Гончар та мистецтвознавиця, дослідниця наїву Зоя Навроцька. Модераторкою була Руслана Порицька – кураторка проєкту з дослідження життя і творчого шляху Станіслава Сарцевича, який реалізує платформа «Алгоритм дій» за підтримки Українського культурного фонду.

Захід розпочався з презентації мінівиставки робіт, зібраних Зоєю Навроцькою з фондів Волинського краєзнавчого музею. На ній були представлені твори професійних художників, таких як Лев Скоп, Ольга Квашина та Олександр Семерня, які використовували прийоми наїву у своїй творчості.

«Усе, що береться в раму, стає твором мистецтва», – зазначив Петро Гончар. Ця теза стала лейтмотивом усього вечора.

Розмова занурила слухачів у мистецтво українського наїву, яке, як зазначила Зоя Навроцька, бере початок із народної ікони. Відправною точкою панельної дискусії стала згадка про художника-наївіста Никифора Дровняка. Мистецький доробок українського художника, який жив і творив у Криниці на Лемківщині (нині Малопольське воєводство в Польщі), дістався Парижа, де вразив мистецьку спільноту.

Далі розмова зосередилася на Анастасії Рак, яка створила свої унікальні світи через прості, але неймовірні образи. «Котики Анастасії – не просто милі створіння, вони мають характер, можуть вкрасти рибку чи сало, а півники намальовані нею, вільно гуляють по світу її полотен», – жартівливо зауважила Зоя Навроцька. Вона додала, що роботи цієї мисткині відкривають внутрішній світ художниці, її любов до родини та простих радощів життя.

Учасники дискусії говорили також про Емму Андієвську – письменницю та художницю, яка пережила війну, втрату близьких, і хоч давно живе в еміграції, залишається відданою Україні. Вона народилася в Донецьку (тоді ще Сталіно) в родині хіміка-винахідника та вчительки. «Її поезія та картини переплітаються у власний міфологічний світ, де поєднана родина та затишок, якого їй так не вистачало в дитинстві. Її твори досить драматичні, хоч люди і сприймають їх як щось миле, як мультики», – зазначила Зоя Навроцька.

Наступною у фокусі дискусії опинилася Поліна Райко. Вона перетворила свій дім на живу галерею, власний дивовижний простір. «У нього вона втікала від реалій», – зазначила Зоя Навроцька. Стелі та стіни її будинку були сповнені сюжетів про сімейне життя та трагедії, які торкнулися її особисто. Коли у 2023 р. її будинок затопило внаслідок підриву росіянами Каховської ГЕС, світ згадав про її творчість.

Розмовляли в «Ангарі» і про таких відомих представниць українського наївного мистецтва як  художниці Катерина Білокур і Марія Примаченко. Катерина Білокур, незважаючи на заборони малювати, створювала поетичні світи з квітів, на які її надихали українські пейзажі, пісні і традиції. Марія Примаченко, у свою чергу, поєднувала народні мотиви з фантастичними образами тварин та рослин, створюючи яскраві, емоційні полотна, які водночас веселять і змушують задуматися над життям. Їхні твори вражають універсальністю: вони зрозумілі і близькі кожному, але водночас надзвичайно глибокі та символічні.

Під час заходу не оминули увагою постать луцького скульптора наївіста Станіслава Сарцевича, життя і творчість якого стала предметом дослідження платформи «Алгоритму дій». Саме завдяки цьому в Луцьку відбулася низка заходів, присвячених не тільки Сарцевичу, а й загалом наївному мистецтву та його представникам.

Як зазначили під час дискусії, успіх скульптора багато в чому був обумовлений тим, що його роботи побачив мистецтвознавець Олександр Найден, який своєю публікацією в часописі «Декоративне мистецтво СРСР» легалізував Сарцевича як митця. Проте руйнація саду скульптур, який митець створив на своєму подвір’ї, час та людська байдужість зробили своє: багато творів Сарцевича після його смерті були втрачені чи пошкоджені. Частину робіт тоді вдалося врятувати. А згодом Петро Гончар забрав їх до Києва в Музей Івана Гончара.

Петро Гончар зазначив, що реставрація цих скульптур вимагає багато сил і часу, адже митець творив їх із того, що було під рукою, наприклад, з бетону, наповнюючи папером та пляшками.

«Його скульптури мають жити. Я хочу вклонитися цій землі, яка народила Сарцевича», – сказав Петро Гончар. Він запропонував створити в Луцьку музей наїву. Сказав також, що хотів би в майбутньому передати місту частину скульптур. «У них багато драматизму. Це був би пам’ятник тому часу, який ми пережили», – додав він.

У Музеї Івана Гончара зберігаються 15 робіт Сарцевича. Нині в рамках проєкту «Алгоритму дій» триває їх оцифрування, а також відтворення за фотографіями тих робіт, яких уже немає. Усе це допоможе створити 3D-моделі близько 30 скульптур.

Під час дискусії Руслана Порицька представила присутнім фото досі невідомих робіт Станіслава Сарцевича: написаної ним картини та двох скульптур, які, на відміну від усіх інших скульптур, стояли, найімовірніше, в майстерні, через що були недоступні сторонньому оку. Вона також зазначила, що має надію, що зацікавлення лучан цією постаттю триватиме і після завершення проєкту.

Текст і фото: Анна Корець, Кароліна Сиротюк